MENU

"Мама його розбудила, а він став її душити". Як учасники війни за Карабах намагаються впоратися з ПТСР

646 0

"Мама його розбудила, а він став її душити". Як учасники війни за Карабах намагаються впоратися з ПТСРПоранений азербайджанський солдат стоїть коло бюстів Ільхама Алієва, батька президента Азербайджану, та Гейдара Алієва, колишнього президента Азербайджану, 1 грудня 2020 року. Фото: Emrah Gurel / AP

Друга карабаська війна між Вірменією та Азербайджаном тривала півтора місяця. Але ті, що з неї повернулися, часто й донині намагаються подолати посттравматичний стресовий розлад.

Про те, як в Азербайджані допомагають учасникам війни впоратися з ПТСР, йдеться у статті Meydan TV, інформує UAINFO.org з посиланням на Нromadske.ua.

«Дві години він трощив будинок»

Парван Сафарова має астму, у неї друга група інвалідності. Після війни їхнє з дітьми життя полетіло шкереберть. Її чоловік, Емін Сафаров, пішов на Другу карабахську війну добровольцем, а після повернення в нього часто стаються напади неконтрольованої агресії. У такі моменти він ламає все навколо, гамселить кулаками в стіну і піднімає руку на родину.

«Кажуть, що пенсії для нас не передбачено. А жити все життя з посттравматичним синдромом нам, виходить, можна. Він б'є мене, я тиждень з дому вийти не можу. Геть безпорадна. Він дві години трощив будинок, мене побив, все йому поганим ввижається. Це від нього не залежить, а впоратися з ним у такі моменти неможливо — він наче звіріє, руки стають неймовірно сильними», — розповідає Парван.

Одна з організацій, які допомагають людям, що страждають через ПТСР в Азербайджані — Міністерство праці та соціального захисту. Там кажуть, що в післявоєнний період широкомасштабний пакет соціальної підтримки надається сім'ям загиблих військовослужбовців, учасникам війни, інвалідам війни, а також цивільним осібам.

Сліди від побиття на тілі дружини ветерана. Фото: Meydan TV

У цей пакет входить реалізація права на соціальне забезпечення, соціальні виплати, соціально-психологічна підтримка, послуги та засоби для реабілітації, одноразова матеріальна допомога, оперативне вирішення проблеми зайнятості, забезпечення можливостей для створення дрібного бізнесу, поліпшення житлово-побутових умов.

Читайте також: Нічні жахіття та флеш-беки: чому полон не закінчується у полоні

«Ми знімаємо житло за 180 манатів ($106), а разом із водою, газом і світлом виходить 220 манатів ($130) взимку і 200 ($118)— влітку. Господар дуже незадоволений тим, що ми затримуємо сплату. Йому навіть із Генеральної прокуратури телефонували, щоб він почекав трохи, поки чоловік не отримає статус інваліда. Виконавча влада Сумгаїта оплатила нам житло на три місяці», — каже Парван Сафарова.

Сліди домашнього погрому. Фото: Meydan TV

«Його трохи полікували і знову відправили в армію»

Вже не залишилося установ, куди мешканка Бинагадинського району Гюль Гурбанова не зверталася б через стан свого брата Міралі.

«Коли він уперше служив в армії, то брав участь в боях в Товузі. Потім демобілізувався. А 21 вересня його призвали знову. 10 жовтня ми дізналися, що він поранений — за день до цього в напрямку Агдере поруч із ним вибухнув снаряд. Він знепритомнів, його привезли у військовий госпіталь в Баку, а потім перевели до психіатричної лікарні в Маштагах. Він був контужений і ледве міг ворушити лівою рукою і ногою. У Маштагах він пробув 18 днів, а 28 жовтня отримав 15-денну відпустку».

У Міралі трапляються провали в пам'яті, він кричить уві сні. Сестра каже, що під час лікування в Маштагах його тільки годували й давали ліки, після яких він цілий день спав:

«Вони чекали, поки він знову зможе говорити, щоб повернути на службу. Коли мова відновилася — його перевели назад у госпіталь, дали 15-денну відпустку, а 15 листопада військова комісія вирішила, що він може повернутися в армію. Попри те, що з вимовою та слухом у нього, як і раніше, були проблеми».

Міралі Гурбанова відвезли у військову частину, і там він за якийсь час зламав ногу, коли вішав прапор. 15 січня його комісували з загіпсованою ногою.

Читайте також: "Вас ніколи не катували?" Історія Ігоря Козловського про 700 днів у донецьких підвалах

«Відколи брат повернувся — у нього душевний розлад. Радіо Azadlıq зробило про нього репортаж, а потім йому зателефонував один із армійських друзів і став дорікати за це інтерв'ю. Брат понервував, а тоді порізав собі руки ножем. Коли поруч із ним хтось розмовляє — йому це не подобається, на нерви діє. Одного разу, коли він розмовляв уві сні, мама розбудила його, щоб дати води, а він став її душити».

«Їм треба відчути, що ми їх розуміємо»

Після війни держава створила фонд YAŞAT для матеріальної підтримки поранених і сімей загиблих. Він поповнюється з пожертвувань, які за бажанням населення стягують із зарплатні. А втім, деякі кажуть, що ці кошти збирають уже примусово.

«Можливо, раніше гроші в цей фонд справді надходили добровільно, але тепер це відбувається вже примусово — просто утримується певна сума з зарплат», — говорить Теймур Мурсалов (ім'я змінено).

Але сестра Міралі Гурбанова каже, що її брату фонд допомогти відмовився:

«Пішла я в YAŞAT сказати, що нам потрібна допомога. А вони кажуть, мовляв, принесіть епікриз (історію хвороби). Я принесла їм довідку від лікаря з Маштагів. А вони: ні, цього недостатньо, потрібен документ із Міноборони. Я пішла в міністерство, а там сказали, що не можуть дати мені епікриз».

Жінка переймається долею брата. Вона зверталася вже і в міністерство оборони, і в президентську адміністрацію, і в державний фонд соціального захисту:

«У березні ми отримали одноразову виплату 550 манатів ($323). Через те, що мій брат не пройшов обстеження, його травму записали як легку. Він не підпускає до себе лікарів, відмовляється від будь-якого лікування, не виходить з дому, замкнувся в собі. Думає, що лікар скаже йому щось на кшталт "тебе вже комісували, нас це більше не стосується"».

Міністерство праці та соцзабезпечення повідомляє, що в післявоєнний період пакет підтримки надали більш як 20 тисячам осіб. Дев'ять тисяч із них отримали соціально-психологічну допомогу та послуги фізіотерапії для реабілітації після лікування. Також наразі понад 700 ветеранів перебувають у центрах реабілітації, де їм надають соціально-психологічну та фізіотерапевтичну допомогу.

Безкоштовну допомогу в боротьбі з ПТСР запропонували учасникам карабаської війни і неурядові організації. Одна з них — Центр психологічного та мовного розвитку Loqos, який співпрацює з фондом YAŞAT.

Психолог центру Тадж Мехтісой каже, що психологічні травми, отримані на сучасних війнах, вимагають більше часу, уваги й турботи, ніж фізичні поранення й ушкодження:

«Більшість жертв та їхніх близьких втрачає інтерес до життя, їх навіть не тішить те, що вони живі. У них порушені сон і апетит, знижена енергія, є проблеми з концентрацією, сповільнюються розумові процеси. Всі ці симптоми свідчать про депресію».

За словами Мехтісой, важливо, щоб робота проводилася правильно і систематично:

«Людям, що страждають від ПТСР, необхідно відчути, що ми їх розуміємо. І приймати їх потрібно в зручному для них місці, щоб вони почувалися в безпеці. Проте разом із цим їм треба давати правдиву інформацію про їхній стан. Часом вони ще більше переймаються і напружуються, бо самі не розуміють, що з ними. Тоді їм треба пояснити, як довго триватиме цей стан, і що може статися в найгіршому разі. А найголовніше — вислуховувати їх».

Солдати азербайджанської армії. Фото: Meydan TV

Чорний лик самогубства

Юніс Мансуров приїхав у відпустку 1 січня. Рідні кажуть, що не знали про його приїзд — коли він зайшов на подвір'я, то не впізнав будинок і ліг спати в незакінченій прибудові. Ночами марив, нападав на дружину й дитину. На дверях і столі в будинку лишилися сліди його ударів.

7 січня 2021 року Юніс повісився у своєму будинку в селищі Сулутепе.

«Юніс пішов на фронт добровольцем. У квітневих боях він теж брав участь. Він робочим був. Дружині його 19 років, доньці — рік. Дружина з дитиною зараз живе в Гянджі, у своїх батьків», — каже Гюляра Мансурова, мати Юніса.

Вона розповідає, що після війни друзі сина відвезли його до військового госпіталю. Там сказали, що поставили його на облік і покличуть на обстеження, проте так і не покликали.

«Військовий квиток Юніса досі не видали. У військкоматі кажуть, що їм повинні надіслати його документи з військової частини. Коли Юніса не стало, з частини приходили по свідоцтво про смерть. Сказали, що частина розташована в Лачині, а дороги перекриті, тому надсилання документів у комісаріат затримали».

Пізніше Гюляра Мансурова знову намагалася вирішити це питання, але документи Юніса так і не доправили, а жодних доказів того, що він брав участь у боях, немає: «Мені не потрібні гроші від держави, єдине моє бажання — щоб сина визнали ветераном війни».

Пресслужба Міноборони зацікавилася, чому Юніса Мансурова відправили у відпустку замість того, щоб лікувати, і обіцяла провести щодо цього розслідування.

Крім того, в міністерстві наголосили, що якщо учасники карабаської війни здійснюють самогубство — жодних пільг їхні близькі не матимуть.

«Від візитів до психолога йому тільки гіршає»

Коли Магомед Гусейнов повернувся з війни — спершу не помічав у собі жодних змін. Але після того, як колеги сказали, що він став нервовим, чоловік вирішив скористатися можливістю, наданою Міністерством з надзвичайних ситуацій.

«У січні я зателефонував на гарячу лінію МНС. Вони направили мене до психологів, які приїхали з Туреччини. Два тижні, тричі на тиждень я ходив на сеанси. Ми просто розмовляли. Я пройшов консультацію і залишився задоволений сеансами», — розповідає Магомед.

На своєму офіційному сайті МНС Азербайджану пише, що таку послугу надали 1 700 учасникам війни, ветеранам, членам сімей загиблих та постраждалому через війну цивільному населенню, зокрема приблизно 140 дітям і підліткам.

«Консультації проводяться як в індивідуальному, так і в сімейному форматі. Щонайменше 4-6 сеансів — залежно від конкретної ситуації».

Емін Сафаров ще 16 березня звернувся до поліклініки №2 міста Сумгаїт, щоб отримати статус інваліда — і чекав на це кілька місяців.

«Статус мають видати протягом 15 робочих днів. А мені сказали тільки "Дасть бог, отримаєте". Ми навіть не знаємо, яку групу йому дадуть. Він отримав страховку, але все пішло на виплату кредиту і повернення того, що ми в магазинах заборгували. І в чергу на квартиру ми зможемо стати, тільки якщо йому дадуть інвалідність, а без цього учасників війни в чергу не записують», — каже дружина ветерана Парван Сафарова.

Нарешті 7 травня Еміну Сафарова дали III групу інвалідності. Деякий час він відвідував психолога в Сумгаїті, але потім призупинив ці сеанси:

«Від візитів до психолога йому тільки гіршає — він знову все згадує. І психіатр теж порадив, щоб він не ходив до психолога. Але лікування у психіатра триває, просто ліки ми купуємо самі».

Стаття підготовлена в межах грантового проєкту журналістських розслідувань «Дай право висловитися і привнеси зміни — За межі кордонів», що фінансується Інститутом з висвітлення війни і миру (Institute of War and Peace Reporting). Думки і судження, висловлені в статті, належать авторам і можуть не співпадати з позицією IWPR та його партнерів.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Meydan TV


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі


Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини