Фото: Леся Мазанік / hromadske

Вагітність і бажання мати дітей — чутлива й особиста тема для кожної жінки. Інколи — з різних причин — сімейні пари довго не можуть зачати дитину. Про це рідко говорять, але водночас люди часто запитують: “Коли будуть діти? Чому у вас немає дітей?” І не замислюються, що такі фрази можуть викликати біль і тривогу.

Через що проходять жінки, які не можуть завагітніти, як ці проблеми впливають на їхній психологічний стан і що можна вдіяти для підтримки близької людини, яка переживає такий досвід — у матеріалі hromadske, інформує UAINFO.org.

«Мені невдовзі 40, і з кожним роком шансів завагітніти все менше»

Насті 40 років (ім'я змінюємо на її прохання). Вона живе в Полтаві. З 25-ти жінка намагалася завагітніти. Однак лише тепер Настя перебуває на сьомому тижні вагітності. Далі — пряма мова. 

У 20 років сталося те, що зіпсувало наступну половину мого життя. Мене поклали в лікарню з діагнозом «розлад менструального циклу». Була кровотеча та постійні, сильні болі в животі. Два тижні кололи якісь медикаменти. Врешті-решт у мене порвалася маткова труба. Виявилося, що була позаматкова вагітність. Але лікарі цього не виявили вчасно, мене не відправляли на УЗД. 

Фото: Леся Мазанік / hromadske

У лікарні вирішили зробити чистку без наркозу. Це було страшно й боляче. Я кричала так, що позачиняли всі вікна. Через три дні мене виписали, але навіть не дали жодної довідки про операцію. Напевно, боялися, що подам до суду через недбальство. 

Через пів року я завагітніла. Мій хлопець сказав, що їхатиме на роботу в іншу країну, тому кидає мене. Він працював комп’ютерним спеціалістом і отримав запрошення в Данію за контрактом. Я зважилася на аборт. Мені було тільки 20, я опинилася без підтримки. Батьки негативно реагували на наші зустрічі з ним. Крім того, це був початок нульових, ми жили на 50 копійок у день — важко. 

Читайте також: "Їж, спи, задирай ноги": співачка Руслана прокоментувала ймовірну вагітність

Аборт зробили невдало. Я потрапила в той самий пологовий будинок. Тоді помітила, що до жінок, які заплатили лікарні, ставилися по-іншому, привітніше. До них приходили акушерки, розповідали про аборт: як він відбуватиметься, як потім оговтуватися. Зі мною ніхто не говорив — просто покликали в операційну. 

Заходжу, а там 12 студентів. Я була, мов експонат, їх учили на мені. Через три дні почалися сильні болі, піднялася температура. Приїхала швидка. Мене забрали в лікарню й виконали другу чистку. Лікарі ще сміялися: мовляв, хто так погано зробив мені аборт. 

Після цього я вже не могла завагітніти. Ми постійно пробували, але нічого не допомагало. Психологічно це було важко витримати, я почала пити антидепресанти. Це страшне навантаження на нервову систему. Останні три роки здавалися жахом. Я розуміла, що мені невдовзі 40, і з кожним роком шансів завагітніти все менше. 

Батьки дуже тиснули на мене. Я приїжджала до них, а вони говорили одне й те саме: «Коли завагітнієш, коли вже вийде?» Дивилися на мене, як на невдаху, що нічого не може з цим вдіяти. Я відчувала перед ними сором. 

У 39 років я вирішила піти на «Еко». Тоді процедура коштувала 139 тисяч гривень. Ми довго збирали на неї, я думала, що це панацея. Заплатили половину суми, мені почали колоти уколи. Зрештою, так сталося, що у мене виник лише один фолікул — це взагалі ніщо, їх має бути приблизно десяток. Лікар сказав: слід вирішити, продовжуємо протокол чи припиняємо.

Я припинила. Ми зверталися до багатьох клінік, де говорили, що я не зможу народити дитину. Єдиним виходом для мене залишалося запліднення за допомогою донорських яйцеклітин. Програма коштувала орієнтовно 250 тисяч гривень. Нас це шокувало, я пів року ходила в прострації. 

Врешті-решт я пішла ще до однієї ендокринологині. Вона виявила багато нюансів, пов’язаних зі здоров'ям, і виписала лікування. Я приймала ліки приблизно 9 місяців. Уже не думала, що щось вийде, але зараз я вагітна. Сподіваюся, надалі все буде добре. Хочу і другу дитину. 

Фото: Леся Мазанік / hromadske

«Була сильна депресія, я лікувалася у психотерапевта»

Ані 44 (ім'я змінюємо на її прохання). Вона живе під Києвом. Завагітніти жінка намагалася з 26 років. Вони з чоловіком тривалий час лікувалися, та все безрезультатно. Згадуючи про цей важкий період, Аня починає плакати. Рік тому вони удочерили піврічну дівчинку.

Спочатку в мене був нерегулярний цикл. Збився, бо я дуже нервувала, коли влаштовувалася на нову роботу. Мені прописали вітаміни, намагалися відновити нервову систему. Фахівці говорили, що я можу завагітніти, але треба пропити гормони. 

Читайте також: Сон про материнство

Я звернулася в Інститут генетики та репродукції, усі мої аналізи були в нормі, навіть гормони до того моменту нормалізувалися. Сказали, що нічого лікувати не треба. Але завагітніти я все одно не могла. Ніхто не міг пояснити, чому. 

Мені завжди хотілося бути мамою, тому кожна невдала спроба, початок менструацій оберталися стресом і нервами. Якось ми їхали з подругою в поїзді, і вона сказала, що вагітна. До цього вона вже 4 рази робила аборти, а чоловік знову сказав, що йому не потрібні діти. Я вела її на операцію, коли сама так мріяла про дитину. Це дуже важко. Розвинулася сильна депресія через це, я лікувалась у психотерапевта, пила антидепресанти (плаче).

Нам порадили зробити «Еко». Щоб заплатити за нього, ми їздили в Ізраїль на заробітки. Це були часи влади Януковича, ми не мали роботи й усі гроші витрачали на лікування та спроби завагітніти. З «Еко» не вийшло. В одній із клінік мені заморозили яйцеклітини, але я не розуміла, навіщо. 

Згодом з’ясувалося, що проблема в чоловікові. Ніхто не міг збагнути, чому це не виявили раніше, чому всі роки лікували мене. Мої яйцеклітини заморозили дарма і без моєї згоди, з ними вже нічого не можна зробити. Пізніше зателефонували з тієї клініки і сказали, що неправильно порахували ціну за процедуру і я ще винна їм гроші. У мене сталася істерика на роботі, колеги не могли зрозуміти, що відбувається. 

Мені рідко ставили питання щодо дітей, бо всі знайомі знали, що хочемо, але поки не виходить. Переважно я сама комплексувала через це. 

Коли ми зрозуміли, що нічого не вийде, вирішили подати документи на всиновлення. У серпні 2020-го ми вдочерили дівчинку, їй тоді було пів року. Вона дуже швидко розвивається: ходить, розмовляє та всім цікавиться — важко встежити. 

Фото: Леся Мазанік / hromadske

«Питання про дітей були, як сіль на рану»

Олі 48 (ім'я змінюємо на її прохання). Живе у Рівному. З чоловіком одружені 23 роки. Тривалий час не могли зачати дитину. Лише на 48 році життя Оля стала мамою. 

Ми одружилися й одразу не планували дітей. А коли зважилися, то зрозуміли, що не виходить. У Рівному не було репродуктивних центрів, де ми могли би пройти обстеження, доводилося їздити в Київ. Ми відвідали кілька клінік, лікування було дорогим. Тоді ми не могли собі його дозволити, тому відклали. 

Морально це було складно витримати, адже після перших спроб опускаються руки. Ти постійно щось лікуєш — одне, друге, і вже не віриш, що в тебе щось вийде. Деколи здається, що самотужки не впораєшся — потрібен психолог. 

Ні з ким було поговорити. А ще добивали питання від друзів та знайомих: «Чому не заводите дітей?» Переважно відповідала, що поки немає таких планів, і припиняла бесіду. Ці питання були, як сіль на рану. Я намагалася уникати таких розмов.

Мене підтримували лікарі й чоловік. Я не хотіла зайвий раз про це говорити, поки не вийде. Це особисте, не з кожним поділишся. Подруг, які проходили через це, у мене не було, я не могла порадитися з ними. 

Багато жінок тримають цю проблему в собі, не хочуть ділитися. Але в кожного свій шлях. Спочатку хвилюєшся, переживаєш, думаєш: може, лікарі хочуть витягнути кошти, може, ти для них просто черговий пацієнт? Треба просто знайти свого лікаря. 

Ми повернулися до спроб, коли мені було 45. Ще через три роки, десь із четвертої спроби, я завагітніла. Цьому передувало тривале лікування, було багато запальних процесів, зокрема хронічний цистит. 

Попри всі невдалі спроби я налаштовувала себе, що маю іти до кінця. Врешті у нас вийшло. У 48 я народила дитину.  

* * *

Психологиня Марта Приріз пояснює: жінки, які не можуть завагітніти або мали кілька невдалих спроб вагітності, часто відчувають репродуктивний тиск. Він проявляється, зокрема, у питаннях: «Коли будуть діти?» Крім того, наростає фонова тривога, що триває до останнього дня вагітності, бо попередні спроби були невдалими. Цей страх, за словами психологині, може призводити до депресій.

«Деякі жінки також відчувають агресію до свого тіла, бо воно нібито не виконує ту функцію, якої вони очікують. Через це виникає ненависть до себе й до тіла, загальна невпевненість», — каже Марта Приріз.

Постійні питання про дітей, грубість лікарів можуть лише посилювати переживання. 

«Ця проблема не особиста, адже на стан жінки впливають не лише невдалі спроби завагітніти, а й те, як суспільство на це реагує. Через це жінки замикаються, не знають, як розказати про свої переживання навіть близьким людям», — каже психологиня. 

Нетактовні питання від малознайомих людей або родичів про те, коли ж будуть діти, лише пригнічують: «І так самі себе весь час запитують: “Що зі мною відбувається? Чи зможу я завагітніти? Чи зможу виносити дитину?” А запитання від інших лише додатково нагадують про біль, який переживає жінка», — каже Марта Приріз.

Такі питання, за словами психологині, можуть свідчити про нерозуміння особистих кордонів і низький рівень обізнаності людей щодо ментального здоров‘я інших. 

На думку Марти Приріз, треба пояснювати, що відчувають жінки, коли чують такі нетактовні питання, і доносити: це надто особисте, аби взагалі цікавитися. 

Як психологічно пережити цей період? 

Психологиня радить: 

• звернутися по допомогу до психолога чи психотерапевта;
• заручитися підтримкою близьких, які приймають вас і можуть допомогти впоратися з нетактовними питаннями;
• спробувати налаштувати себе на те, що це тільки певний період життя, який необхідно пройти.

Як підтримати близьку людину, яка намагається завагітніти? 

Бути поруч. Поцікавитися, чим здатні допомогти, що можете зробити, аби вона почувалася краще.

«Люди закриваються через те, що спостерігають нечутливі реакції або чують некоректні фрази. Важливо допомогти людині прожити це. Якщо вона хоче плакати, це нормально, бо кожна невдала спроба може сприйматися як горе чи втрата мрії бути мамою. Варто дозволити такі емоції», — каже Марта Приріз. 

Жінки, з якими поспілкувалося hromadske, погодилися розказати свої історії лише на умовах анонімності. Вони не хотіли, аби їх упізнали знайомі, колеги чи родичі. Досвід, який вони пережили, завдав їм чимало болю й тривоги. Усі вони зазначали: це надто особисте, і говорити про це непросто.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube