Коли в родині мова зайшла про другу дитину, я навіть трішки зраділа і десь глибоко в душі мріяла пережити досвід нормального материнства. Щоб вагітність без викликів швидкої, щоб пологи, у яких свідомо переживаєш народження дитини, щоб чути перший плач та знати перше тепло, і коли ти з пологового будинку виходиш через парадні двері з малюком у руках.

За першою дитиною такого досвіду в мене не було. Але були: залякана вагітність, нічні швидкі та ризик не вижити. Свою дитину я тоді вперше взяла на руки через тиждень після пологів. І це жахливо. Уявіть собі, у вашому організмі вибухають гормональні бомби після пологів – а у вас пусті руки, вам нікого взяти, бо ви з новонародженою людиною – у різних реанімаціях. Або навіть – як було в мене – у різних кінцях Києва. І от у цей час, коли ви руками колишете пустоту, коли перше молоко дістаєте руками, коли щомиті виживаєте за двох, довкола вас плачуть чужі діти, ходить медперсонал, який здивовано запитує: «Тю, а де ваша дитина?» Запитує, аж поки ви в істериці не проволаєте їм у риму.

Читайте також: 5 міфів, яких варто позбутися ще до народження дитини

Як же я заздрила тим щасливим розгубленим мамам, які від першої безсонної ночі налякано дивилися на світ, – вони в руках тримали дитину. А я, коли зціджувалася ночами, колисала баночку. Тоді навіть у реанімацію до дитини не пускали, раз на день лише виходив лікар до згорьованих і переляканих батьків та переказував динаміку. Отак прямо посеред натовпу когось прибивав поганими новинами, а когось окрилював хорошими.

Я цей синдром пустих рук переживала певно років зо п’ять після народження Надії, та й зараз іноді йду вночі потримати її за руку.

Мені вкрай потрібен був інший досвід материнства. Спокійний, природний, із зайнятими руками. Із тим, щоб можна було кудись подіти всю енергію від вибуху гормонів. Я увесь час себе заспокоювала, що бомба в одну вирву двічі не потрапляє. Медична література не описувала історій із повтореннями. Тобто таке траплялося в усіх лише раз. Я навіть ходила до психолога, щоб максимально знизити рівень тривожності. Та навіть  нічні виклики швидкої під час вагітності не впливали на мою переконаність, що історія не повториться.

Як виявилося, бомба таки знає шлях до колишньої вирви – усе повторилося з жахливою точністю. Той же день тижня. Ті ж симптоми. Усе те саме, що було й минулого разу. І тут саме мій попередній досвід зберіг нам із малюком більші шанси на життя. Навіть так само, як і тоді, я істерила, коли виходила з наркозу, і волала: «Де моя дитина?» Принаймні мені здавалося, що волала – чоловік каже, що я ледь говорила.

От тільки цього разу я за кілька годин уже вчилася в дитячій реанімації годувати свого сина, вчитувалася в позитивні історії виходжування малюків та слухала детальні пояснення лікарки. Медицина таки суттєво змінилася за сім років, і хвала всім тим людям, які вибороли право на доступ рідних у реанімацію. Хвала тим лікарям, які спокійно й терпляче пояснюють усі ці складні терміни. Хвала тим, хто запровадив метод «кенгуру», коли малят викладають на батьків. Це неймовірно терапевтично і для батьків, і для дитини.

Навіть попри реанімацію й численні трубочки, датчики, я взяла свого сина на руки вже наступного дня. Із першого дня мала можливість бути з ним скільки завгодно в стінах реанімації.

Нас учили доглядати за такими малюками, говорити з ними, пестити, пояснювали, які трубочки та навіщо. От тільки виписували мене саму. І в той час, коли інші мами несли свої безцінні згорточки з кирпатими носиками, я в своїх пустих руках виносила з лікарні лише сподівання.

Читайте також: Бути мамою

Пусті руки – це добивало найбільше. Може, тому я цього разу вночі колисала себе й молоковідсмоктувач. Я рятувалася однодумцями й щасливими історіями з «ранніх пташок». Найбільше сили все це стійко пережити давали люди, які розуміли мої пусті руки й розпач перших днів, мій страх, які знали слова підтримки. Мабуть, саме завдяки їм я змогла пройти весь свій шлях до виписки значно швидше, ніж інші. Бо синдром пустих рук можна вилікувати тільки любов’ю та скаженим бажанням вижити за двох.

Сон – найцінніша валюта батьківства. Саме з жартів про відсутність сну я почала своє одужання в новому травматичному, але такому безцінному материнстві. І мені навіть приємно говорити про своє безсоння. І через півтора місяця після народження малюка нарешті навчилася говорити людям: «У мене народився син». І навіть зараз, о 4:48 ночі я пишу цю колонку й колисаю сина. І це безцінно, попри всяке безсоння, хоча жалітися на нього я не перестану.

Начувайтеся.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram