MENU

Наші уявлення про комфорт і його мінімально необхідний рівень значно перебільшені, – Бітюков

863 0

 Гліб Бітюков

Тривале перебування в лікарні дало можливість вгамувати думки, які нарешті вилаштувалися в одне логічне мереживо. В ньому як досвід побаченого на війні, так і досвід тривалої іммобілізації в лікарняному ліжку, яка ще не закінчилася.

Про це на власній сторінці у Facebook пише український медик Гліб Бітюков, інформує UAINFO.org.

- Спати можна в будь-яких умовах. Я бачив, як люди які раніше не могли заснути навіть при невеликому шумі за вікном, засинали під звуки вибухів, коли в приміщенні хтось хропів або було ввімкнуте світло  

- Як би боляче не було, біль проходить і його можна пережити. За певних умов можна навіть обманути себе самого і уявити, що болю не існує. Тоді він відступає

- Можна не митися більше місяця

- Можна не чистити зуби тижнями

- Сенс і план дій можна знайти навіть тоді, коли здається, що звичний ритм життя втрачений надовго

- Будь який дискомфорт і сором можна пережити (інше питання навіщо це знати в звичайному житті)

- Важливо вміти якомога швидше обрізати те, що з’єднує з попереднім образом життя і прийняти нову ситуацію такою як вона є. Без марних очікувань, та і взагалі без будь-який очікувань і туги за тим, що було. Я маю на увазі, що потрібно мати здатність закрити за собою двері і йти далі не озираючись. Не варто з тугою згадувати про те, як добре чи взагалі як було колись. Не озиратися. Звісно варто зберігати добрі спогади, але просто як приємні картинки в голові

- Потрібно бути здатним за лічені хвилини відмовитися від того, що мав. Це дозволяє не тужити, не відчувати втрат. Але це не означає, що не варто вірити в найкраще попереду. Так, наприклад, я знав, що десь на мене чекає моя доня. Маленька, чарівна дівчинка, яку я люблю більше за все. Але я розумів, що можу ніколи більше її не побачити і не повернутися. Що в якійсь момент я можу втратити все. Я прийняв це. І в цьому не було пафосу. Я просто це зрозумів. Хоча не скажу, що це сильно мені допомогло, коли переді мною вибухнула міна і в лічені миті я опинився притиснутий машиною фактично без майбутнього і шансів на порятунок. Але все одно варто було битися за життя. За хоча би мізерний шанс обміняти її, відчути дотик її ніжних долоней на своїй не голеній щоці

- Чим менше обтяжує (майно, дорогі речі, зв’язки, спогади) тим легше опинитися без всього. Це не означає, що не потрібно будувати зв’язки чи підтримувати їх. Це лише означає, що потрібно мати здатність в будь-який момент розраховувати лише на себе і вірити в те, що можна самостійно впоратися зі всіма проблемами. Навіть коли абсолютно голий опиняєшся в іншому місті

- Все, що здається аномальним, може стати нормальним. Питання лише в тому як до цього відноситися і навіщо. За певних умов для порятунку власної психіки можна прийняти все

- Аномальна реакція на аномальну ситуацію це нормально. Необхідно лише дозволити собі це. Війна це аномально. Бачити загиблих це аномально. Ще гірше, це бачити велику кількість загиблих. Гнів, страх, нудота, ступор, навіть сміх в таких ситуаціях це нормальна реакція. Потрібно вберегти свою психіку, щоби вижити. Наша психіка – це адекватна реакція на об’єктивні події навколо нас. Якщо рівень подразнення подіями, вище порогу нашої здатності реагувати на нього, наш мозок ‘відключається’. Ми перестаємо адекватно реагувати на навколишні події. Це може проявлятися у будь-якому вигляді. Не спроможність психіки подолати поріг подразнику, призводить до психічних розладів. Є речі від яких ви можете втратити глузд, якщо вам є що втрачати.

В мою роботу медика в тому числі входило вивіз двохсотих. Але спершу необхідно було знайти документи. Часто ці тіла не були навіть схожі на тіла. Серед рештків необхідно знайти залишки уніформи, в ній відшукати внутрішню кишеню, в якій можна було знайти документи.

З часом я помітив, що цю "роботу" здатні виконувати лише ми вдвох з колегою. Навіть морально стійкі бійці відходили вбік і не витримували. У мене спрацьовував механізм внутрішнього відсторонення. Якоїсь інкапсуляції. Так, наче не я це робив, а хтось інший. Наче я лише спостерігаю збоку. Мені могли снитися ці видовища вночі, я міг згадувати їх пізніше. Але там, тоді я міг зробити всю ‘роботу’ беземоційно. І знаючи це, я робив це знову і знову.

Це і була така форма психічного прийняття або адаптації до реальності, яку в інший час і в іншому місці я би можливо не витримав. Але там це було необхідно. Необхідно для того щоб потім можна було ідентифікувати хлопців. Необхідно, щоби витримати самому і не з’їхати з глузду. Бо майже кожен ранок починався саме з цього.

Я намагався не будувати близькі відносини будь з ким, оскільки розумів, що можливо колись я побачу когось з них саме в такому вигляді. Чи зможу я так само спокійно виконати свою роботу? Я в цьому не був впевнений. Тому така відстороненість, внутрішня дистанція допомагала уникнути переживань, які би потім вплинули на здатність надавати допомогу безпристрасно.

Апатія і вигорання – ризики які чекають майже щодня на будь-якого медика. Я не знаю, чи вдалося би мені уникнути їх, якби я провів там більше часу. Але я хотів бути ефективним якомога довше. Знав, що маю розтягти себе на довший період. Поєднати емпатію з витримкою. Тому що кожен з хлопців, яких ми вивозили мав відчувати, що він в безпеці, що він важливий, що про нього подбають найкращим чином. Вони стільки пережили, вони були практично поза життям. Їх знесилені, спустошені, відсторонені очі було страшно дивитися. Часто це був не людський погляд. Хотілося винести їх в лікарню на руках, як маленьких дітей, щоби вони відчули, що все скінчилося, що тепер про них дбають. Проявити тактичну емпатію, як її назвав Кріс Восс, але відсторонитися і відновитися тоді, коли це було можливим.

Скільки разів емоції накривали мене, коли ми поверталися з точки передачі до своєї криївки, де облаштували тимчасову базу, я знову і знову прокручував в голові все, що я зробив в цей раз. Аналізував чи можна було зробити краще, уявляв що відчуває той, боєць, якого ми щойно відвезли. Ненавидів всіх тих, хто призвів до війни. Це настільки накривало мене, що втрачав з виду дорогу, не міг сконцентруватися. І знову ловив себе на тому, що ця емоційність зруйнує мене. З’їсть вже до наступного ранку. А попереду ще багато роботи. Що я маю знайти спосіб відновлення.

Для чого, я так детально це описую? Для того, щоб допомогти іншим вижити в подекуди дуже складних умовах. Ми можемо бути свідками жахливих подій. Нам може здаватися, що життя не має подальшого сенсу, що те, що ми бачимо поза межами наших можливостей сприйняття. Але бажання вижити і допомогти вижити іншим вартує того, щоби не здатися. Десь поза межами цього жаху буде життя. І ми маємо його продовжити.

Підписуйся на сторінки UAINFO FacebookTelegramTwitterYouTube

Гліб БІТЮКОВ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі


Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини