У регіонах, де відбуваються активні бойові дії, українки страждають від психологічного, фізичного та сексуального насилля з боку окупантів, втім наважуються розповісти про це лише одиниці.

Як повідомляє НВ, з початку повномасштабного російського вторгнення Моніторингова місія ООН з прав людини задокументувала лише 23 підтверджених випадки сексуального насильства, скоєних переважно окупантами в Україні, інформує UAINFO.org.  

Але волонтери і правозахисники, які працюють з постраждалими, запевняють: це лише вершина айсбергу. Насправді жертв в сотні разів більше, і це переважно жінки, які, можливо, ніколи не наважаться розказати про пережите.

З такими українками працює Маріупольська асоціація жінок Берегиня, що з 2015 року допомагає співвітчизницям на лінії розмежування. За вісім років через організацію пройшли понад 37 тис. жінок, яким волонтери надали повний супровід — від вивезення з гарячих точок, юридичної, медичної і психологічної допомоги до повної соціальної адаптації на новому місці.

Читайте також: "Кажуть, що Україна вас покинула". Катя Осадча розповіла про примусове вивезення українців до РФ

Сьогодні активістки з Берегині працюють на підконтрольних Україні територіях, допомагаючи жінкам врятуватись з окупації, пройти фільтраційні табори та поселитися в спеціальних шелтерах Дніпра та Івано-Франківська.

Про свою роботу НВ розповіла голова Берегині Марина Пугачова.

—  Ви працюєте з жінками, які постраждали від війни, з 2015 року. Як змінилася ситуація з початком повномасштабного російського вторгнення?

—  Зараз абсолютно інші травми. Більшість жінок в той час були травмовані подіями, можливо пережили психологічне або навіть фізичне насильство, але були більш стабільні, тому що знали, що, приїхавши до Києва чи Дніпра, опиняться у безпеці. Зараз такої опції нема. Наприклад, у мене під опікою є жінка, яка втратила у Маріуполі чоловіка та онука і зараз живе у Києві, але нещодавні обстріли столиці скотили її знову до панічних атак.

—  Чи зросла кількість жінок, постраждалих від насильницьких дій окупантів?

—  Зараз випадків насильства значно більше. Важко сказати, скільки в реальності таких кейсів, бо жінка не завжди розуміє наскільки злочинні дії відбуваються навколо неї, і далеко не кожна готова зізнатись. Часто потрібна довга робота психолога, але щонайменше 10−15% звернень стосуються цього питання. І це вже вражаюча цифра.

Плюс є різні грані у розумінні насильства. Наприклад, були кейси, коли жінку в фільтраційному таборі змусили роздягнутися перед чоловіками та мацали її статеві органи. Може здатися, що це є психологічне насильство, але як юрист можу сказати, що це відноситься і до сексуального. І таких випадків доволі багато.

—  А якщо говорити саме про епізоди сексуального насильства, як часто ви стикаєтесь із жертвами зґвалтувань?

—  Щодо ґвалтувань у нас є тільки непідтверджені випадки, які важко довести, адже подробиці жінка часто розповідати відмовляється. У мене були випадки лише частково підтверджені, коли є тільки медичне свідоцтво. Наприклад, вагітна жінка не хоче розповідати, де та за яких обставинах це з нею трапилося. Таке ми не можемо фіксувати як зґвалтування. Тому фіксуємо як злочин: жінки найчастіше погоджуються на обтічну форму гендерно зумовлених насильницьких дій. Але й таких ми зафіксували лише 11 випадків, хоча розуміємо що їх значно більше.

За вісім років роботи Маріупольська асоціація жінок Берегиня на чолі з Мариною Пугачовою допомогла врятуватись від війни 37 тисячам жінок / Фото: DR

—  Чому це складно зафіксувати та довести?

—  Жінка часто не хоче озвучувати нічого. Тому що з одного боку всі їй співчувають, але з іншого наше суспільство все ще відноситься до такої жінки упереджено, воно залишається доволі патріархальним. Наприклад, жінка зважується звернутись до правоохоронних органів, але чоловіки фривольно відносяться до її розповіді. Такі випадки зараз також є.

Жертва часто не бажає, щоб про це знала її родина і тим паче діти. Дуже часто це жінки з сільської місцевості, де взагалі свій специфічний патріархальний мікровсесвіт. З наших спостережень: якщо у жінки звідти є саме донька, вона взагалі будь-яким чином буде приховувати факти насильства. І тут дуже важливо не надто тиснути, бо у такому стані вони можуть вдатись навіть до суїциду. В Боснії, наприклад, пройшло цілих 30 років, перш ніж жінки стали розповідати про випадки насильства.

Також є моменти культурного і релігійного характеру. Околиці Маріуполя — поліетнічна та полікультурна територія, біля Маріуполя є маленькі селища з татарським і грецьким населенням, де частина сповідує іслам. Жінки звідти взагалі проти будь-якого розголосу, потрібен специфічний досвід, щоб працювати з цими родинами.

Тому фіксація — дуже складний момент. Механізм найчастіше такий: жінки звертаються по допомогу до нашої організації, ми допомагаємо пройти в томи числі й медичне обстеження, воно виявляє фізичні ознаки насильства, але жінка відмовляється їх коментувати. Тобто навіть коли медично доведений факт насильства — жінка його часто не готова визнати.

—  Де жінки найчастіше піддаються насильницьким діям та які зони перебування є найбільш ризикованими?

—  Випадки насильства особливо стосуються фільтраційних таборів, де немає представництва правових організацій. Доступу у нас туди нема, тому всю інформацію ми отримуємо від тих, хто ці табори пройшов. Жінки там перебуваються від декількох годин до трьох місяців.

В деяких прискіпливо ставляться до чоловіків, і жінок взагалі не чіпають, але є такі, де все навпаки. Тенденція така, що найбільш жорстко ставляться до жінок представники «ДНР». Потім російські вояки, а от, як не дивно, про насильницькі дії з боку «кадирівців» свідоцтв нема.

—  В яких умовах живуть жінки у фільтраційних таборах?

—  Це часто залежить від виконавців. Мова йде про людей [росіян], які отримали право сили: раніше вони не могли вирішувати навіть свою долю, а тепер отримали можливість вирішувати долю інших. Таке враження, що до нас прийшла ціла нація підлітків, яка діє за незрозумілою логікою. Наприклад, в мене є дві однакові по складу і віку родини, яким вдалося виїхати у Польщу — одну тримали в фільтрації півтора місяці, а друга пройшла за три дні.

Все залежить від того, на яку зміну ти потрапив. Якщо з російського боку буде стояти той, хто побував у бойових діях, — ставлення буде дуже поганим, вони злі, бо наші їх вже «пощипали». А ось якщо варту будуть нести нові бійці, які тільки-но приїхали з Росії з промитим мозком і вірою, що їх тут готові зустріти обіймами, — вони будуть поводитися доволі м’яко. Деякі щиро вважать, що жінка їде з окупованої території просто, щоб пересидіти обстріли, і навіть радять, як безпечніше дістатись кінцевого пункту.

Але все одно умови перебування у фільтраційних таборах практично тюремні - трохи годують, задають неприємні питання, дивляться телефони. Мені особлива запам’яталася ситуація: вивезена нами дитина п’яти років, даєш їй стакан води — вона випиває половину, а іншу віддає назад зі словами: «А це на завтра».

—  Як можна допомогти жінкам, які пережили насильство в окупації та винести проблему у публічний простір?

—  Робота з такими жінками може тривати від півроку до кількох років, щоб просто їх стабілізувати. До того ж жінки не готові озвучувати факти чоловіку, тому тут спрацює лише техніка «жінка для жінки». Отже нам дуже потрібне навчання — є жінки, які готові працювати, але яким потрібні якісні практичні навички. Всі вісім років наша організація вкладала гроші в навчання своїх консультантів, але тепер на державному ріні нам треба готувати армію жінок-консультантів.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube