Про це на власній сторінці у Facebook пише письменниця Оксана Забужко, інформує UAINFO.org.

Після 1933 року цієї України не стало. І місто Білилівка (з тисячолітньою історією, з бл. 10 тис. мешканців, з 2ма церквами, костольом і синагогою, з гуральнею й броварнею, млинами й вітряками, шкірзаводом і ярмарком, школою й хедером, із своїм осередком "Просвіти" й аматорським театром і т.д. і т.п.) - стало селом.

Десь удвічі (згрубша) менш чисельним.

І - колгоспним.

Для порівняння тут слід було б умістити фото "колгоспниць" із цієї самої місцевости через 30, 40 чи 50 років - вірогідних дочок чи внучок цих невідомих мені дівчат (якщо вони, звісно, вижили й мали дочок і внучок). Але тим уже не робили фотографій, і ми маємо всі шанси невдовзі забути, як вони виглядали - спеціально виведена сталінською Росією порода жіночих рабів, у вічних кухвайках і кирзаках, по-старечому закутушкані хустками й згорблені на бурякових плантаціях істоти непевного віку. (Коли їм вдавалося втекти в місто наймичками, або, по війні, - чорноробочими, вони старалися позбутись насамперед домашньої мови й вимови, що могла б їх видати "управдому", і тому щоразу, коли я чую "Кієв всєґда ґоворіл по-русскі", я автоматично сприймаю такого спікера за внука карателів – того, чиї прийшлі діди й прадіди в 1933-му робили з українцями акурат те саме, що їхні співвітчизники намагаються зробити нині).

Сьогодні хотілось нагадати: у 1933-му було вбито не стільки-то мільйонів людей – а цілу культуру, неповторний уклад життя й побуту, продуктом якого, серед іншого, був і оплаканий мною ще в "Польових дослідженнях з українського сексу" тип жіночої вроди (бо це також частина культури, завжди і всюди!). Не буду наводити тут цитат із власного роману - хто читав, напевно пригадує пасаж про селянські знімки початку століття.

Давайте знаходити такі знімки. Давайте їх збирати, поширювати, вдивлятися в тодішні обличчя – бодай на те, щоб навіч бачити, #за_що_ми_воюєм.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube