Я сто разів писала ці думки і видаляла. Але вже, даруйте, так насточортіло, що сил немає. Почну з поганої новини: ми всі помремо. Всі. І він, і вона, і ви, і я теж. І одна з речей, яка мене останнім часом доводить до сказу (а мене вже мало що доводить) це те, що відбувається навколо смертей. 

Про це на власній сторінці у Facebook написала журналістка, Головний редактор редакції документальних програм у "Перший" Євгенія Подобна, інформує UAINFO.org.

Останньою краплею стала дика гризня людей, які вчеплялись один одному в горлянки після трагедії в Броварах. Про те, чия домовина була красивіша, про те, що "за одними загиблими гарант плакав, а за іншими - ні. І взагалі поїхав в Укрдім, а не в Бровари" і огидне міряння чиє життя було важливіше (ті, хто цим займався - ви взагалі психічно повносправні?).

А ще тренд на регулярні надривні пости: "Ви всі не цінуєте!", "Вам пофігу, що він за вас загинув", "Стільки людей загинуло, а не оголосили жалобу", "Сьогодні на фронті загинули бійці, а ви посміхаєтесь-сидите в кафе-займаєтесь побутовими справами".

Кожне життя (крім самі знаєте якого народу і ну вже відвертих мерзотників) важливе. Кожна смерть - трагедія. І того, хто загинув на війні, і того, хто помер від інсульту, і міністра, і дівчинки, і того, хто десять років боровся за життя і кого саме сьогодні скосив рак, і того, кого сьогодні збили насмерть на дорозі.

Мені прикро, коли пишуть щось на кшталт: "Це ж були мирні люди!". Тобто життя військових менш цінне ніж цивільних? Або "ну ладно той, але ж цей - такий молодий". Скажіть, любі, з якого віку людині вже не гріх і вмирати, бо "вже пожив"? А до якого віку треба оплакувати людину? Або моє улюблене формулювання "ну хай той вмер, він вже дорослий, але ж це безневинне дитя". Підкажіть віковий ценз, після якого людина має автоматично перетворитись з "безневинного дитяти" на апріорі "винного дорослого". Безневинних дорослих не існує? Чому не можна просто оплакувати когось, не знецінюючи при цьому інших?

За майже 9 років війни (так, не за рік, а за 9) для мене одним з найважчих моментів було дозволити собі жити, доки інші гинуть. Не просто гинуть, а платять за моє своїм життям. Сміятись, мандрувати, витрати гроші на себе і тд. Відпустки я брала здебільшого аби пройти тренінги, взяти додаткову роботу, відпрацювати проєкт, навідати родичів, але як можна дозволити собі просто взяти і відпочити, коли таке в твоїй країні? Мене крило кожен Новий рік після подій на Світлодарці кінця 2016, бо через смерті кількох людей я зненавиділа це свято (чесно кажучи, давно його недолюблюю). Мене розривало від гніву, коли я бачила як люди стрибали і вітали один одного зі святом на площі в ту новорічну ніч. Багато чого було. Самолупцювання і злість, звісно, нікого не воскресили і не підняли з домовини. І взагалі нікому і ніяк не допомогли. А потім я надавала сама собі ляпасів. І просто подумала: "А чого б хотіла ти, Женю, коли тебе не стане? Чого б ти хотіла, якби була на їхньому місці?".

Колись в одному інтерв’ю мене запитали, що б я зробила, якби в мене була чарівна паличка і я могла б зробити в один момент що завгодно. Я довго думала і нарешті зрозуміла: хочу ліки від душевного болю, які могли б одномоментно втамувати біль втрати.

Війни, епідемії, стихійні лиха закінчуються рано чи пізно. А люди помиратимуть завжди. І завжди будуть ті, кому нестепрно болітиме. Я дуже боюсь смерті. Ні, не того, що мене не буде. Світ чудово справлявся до мене і після мене теж якось сам впорається.

Я не хочу, щоб було боляче тим, кому я дорога. Я не хочу, щоб їхні долі ламались, щоб в них йшли місяці чи роки на те, аби впоратись з горем і почати просто вільно дихати.

Я дуже хочу, щоб в той день, коли мене не стане, вже були ось такі таблетки. Щоб мої близькі випили їх, а наступного дня пішли на роботу, дивились фільми, жили нормальним життям і раділи йому. І щоб згадуючи мене, відчували не горе і біль, а тепло і радість від того, що в нас був час, прожитий і проведений разом.

Тема смерті в нас табуйована, але було б добре, щоб ми говорили зі своїми рідними не лише про те, де і як нас поховати і у що ми маємо бути вдягнені, але й про те, чого ми б хотіли для них, коли нас не стане. Думаю, так нам всім буде легше.

Я залишила для своїх рідних та друзів заповіт і він не про матеріальне. Найменше я хочу, щоб моя смерть (якою б вона не була) принесла бодай комусь страждання чи навіть дискомфорт. Найбільше я хочу, щоб всі - від рідних до знайомих і незнайомців жили, раділи життю і були щасливими.

Я дуже хочу, щоб те, що не встигну я - доробили за мене. Долюбили, добудували, домандрували, дораділи. Але тільки не скорбота і що ще паскудніше - не показна і фальшива скорбота. Не сварки між живими, не міряння мого життя з іншим, не пересуди про домовину чи те, хто був на прощанні. Будь ласка. 

Щодо "ви всі не цінуєте", яке так щедро розливається по Фейсбуку. Я ще розумію, коли таке пишуть родичі загиблих в стадії гострого прийняття свого горя. Але якраз вони таке говорять вкрай рідко. Здебільшого рідні наших загиблих Захисників, за невеликим винятком, прекрасні, світлі і дуже добрі люди. Спілкування з ними наповнює світлом. Чого ніяк не скажеш про поліцію скорботи.

Друзі, а як пересічному українцю показати назагал, що він цінує віддане за нього життя? Напишіть, будь ласка, інструкцію. Можливо, в мене неправильне і збочене уявлення про цінування, але після 2014 року в мене моє воно виявляється передусім в тому, аби жити по совісті. Віддавати, підставляти плече, допомагати (принаймні намагатись і пропонувати допомогу) людям в біді, підтримувати навіть чужих і незнайомих мені, бо незнайомі віддали за мене життя. Бути терпиміше і добріше. Робити країну, за яку віддали життя тисячі, кращою настільки, наскільки я зможу в силу моїх можливостей і компетенції. Не давати хабарів, не красти, не робити зла, не порушувати законів. Не проходити повз, коли я бачу несправедливість чи коли ображають людей. Особливо, коли б’ють тих, хто слабше, і не може себе захистити самотужки. Навіть якщо потім тобі не те що не подякують, а навіть скажуть: "чого ти лізла, ми тебе не просили нам допомагати", або коли звинувачують, що "допомогла не так". Мені, звісно, вдається не завжди. Але я дуже стараюсь. Ну і, звісно, цінування мертвих для мене це - подбати про живих. Про мам, тат, дружин, чоловіків, дітей, близьких. Так, є люди, яким реально все одно, є люди, які ведуть себе паскудно, але треба розбирати конкретні випадки і конкретні вчинки. Боротись з поганими явищами і бажано системно. Накручування, ще й штучне і так вбитих горем людей, що смерті їхніх рідних були даремними, бо ніхто абсолютно цього не цінує, це точно не до добра. Думаю, цінніше зробити щось хороше для них, бодай словом, бо ті, хто пішли цього вже не можуть. Але точно цього б хотіли. Цього, а не постів, про те, що всі навколо - кончєні тварі.

Війна дала мені дуже чітке розуміння, що територія нічого не варта без людей. Території, будинки, речі можна повернути, лише людей - ні. Вигризати шматки землі, аби потім на них, политих кров’ю і оплачених життями, люди перегризали один одному горлянки ні за що - це явно не те, чого хочуть захисники. Я, звісно, оце така вумна тут всіх вчу життю, але, не те що скалки, а цілі ліси і в моїх очах є. Я над цим працюю. Але давайте разом, воно якось легше гуртом буде.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube