MENU

"Сказали, що в кімнаті безлад". Відверта історія українки, в якої державна служба в Німеччині забрала трирічного сина

5825 0

"Сказали, що в кімнаті безлад". Відверта історія українки, в якої державна служба в Німеччині забрала трирічного синаХамза тимчасово проживає в німецькій родині / Фото: Фото надано матірʼю дитини

Восени минулого року до 25-річної харків'янки Заріни прийшли представники німецької ювенальної служби та забрали її сина Хамзу. NV розпитав українку, чому так сталося та що вона робить для повернення дитини, інформує UAINFO.org.

В кінці листопада 2023 року в українки Заріни, яка переїхала до Німеччини з Харкова після початку повномасштабного вторгнення, місцевий орган ювенальної юстиції Jugendamt забрав трирічного сина Хамзу. Серед претензій, які висунули до жінки, — брак чистоти в її кімнаті в гуртожитку для біженців, де вона зупинилася, та недостатній рівень піклування про дитину.

Історії з вилученням дітей у матерів з України в європейських країнах — не рідкість. Станом на 18 червня 2023 року було зафіксовано 240 таких випадків за кордоном. При цьому в квітні Міністерство закордонних справ України повідомляло, що найчастіше законним представникам вдається відновити свої права та повернути дітей. За словами Дмитра Лубінця, уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, найгірша ситуація склалась якраз в Німеччині та Італії.

В історії Заріни поки ще немає хепі-енду: українка продовжує боротися за сина. NV розпитав її про те, що сталося.

Далі — пряма мова Заріни:

«На початок повномасштабного вторгнення я жила в Харкові, в районі Центрального ринку. Моєму синові Хамзі тоді не було ще й рочку.

Знаходитися в місті було дуже страшно, туди вже зайшли російські танки. Взагалі я не хотіла нікуди їхати, але вночі 28 лютого спонтанно вирішила виїжджати з Харкова: взяла дитину та вийшла з будинку. З собою майже не брала речей, тільки документи, дитячу коляску та термос з їжею для Хамзи.

На вокзалі я сіла в евакуаційний потяг до Львова, де наступного дня відразу пішла в мечеть. Пізніше мені допомогли доїхати до Польщі, а на кордоні мене разом з іншими жінками пересадили на автобус до Німеччини. Так ми з Хамзою опинилися в Берліні.

В таборі для біженців ми довго не затрималися: нас забрала до себе молода німецька родина, в них теж була маленька дитина.

Вони до мене поставилися дуже добре, купували продукти, допомогли оформити всі необхідні документи — і на мене, і на дитину, хоча в мене не було свідоцтва про її народження. Справа в тому, що батько Хамзи — іноземець, громадянин Азербайджану, в нього був прострочений дозвіл на проживання, в Україні він знаходився нелегально. Він виїхав до своєї країни, але мав повернутися через три місяці, тож я чекала на нього, щоб оформити свідоцтво, але ми не встигли, бо почалася велика війна.

В німецькій родині ми з Хамзою прожили два місяці, а далі нас перевезли в інше місто — Вайссенбург [повна назва — Вайссенбург-у-Баварії]. Нас чомусь поселили в притулок для жінок, які страждають від домашнього насилля. 

А ще там була жінка в охороні, якій не сподобався мій Хамза. Одного разу він на велосипеді заїхав у будівлю, і вона почала на нього кричати. В неї не було права так робити, вона мала говорити [свої зауваження] мені, а не дитині. І такі ситуації траплялися часто: вона починала кричати, якщо Хамза пробігся по коридору або щось голосно говорив. Але ж йому тільки два роки було. Маленькі діти так поводяться, вони ж граються.

Можливо, таке ставлення було через те, що вони [німці] дивились на мене, як на терористку, бо я мусульманка. Я бачила, що до інших дітей вони так не ставляться, як до моєї дитини.

Іслам я прийняла чотири роки тому. 

Сама я з Сумської області, в мене там досі живе мама. Від дитинства я не була в якійсь вірі, мене не хрестили. Але вже дорослою я почала цікавитися цими питаннями, почала читати Коран і знайшла там відповіді на всі свої запитання. Тож прийняла для себе це рішення.

Одного разу охоронниця вдарила Хамзу по руках. Тоді я пішла поговорити з жінкою, яка займалась в притулку документами. Почали розбиратися, але охоронниця казала, що це неправда, що вона не била дитину, хоча я знала, що вона обманює. Врешті жінка з притулку сказала мені, щоб я зверталася до поліції, але я не стала цього робити.

Можливо, тоді мені варто було переїхати. Але в інших країнах дуже важко знайти квартиру, яку б оплачував job-центр.

Врешті вони самі переселили мене до іншого міста — Ансбаху [Баварія], в гуртожиток з біженцями. Там були не тільки українці, але й туркмени, чеченці тощо, дуже багато людей з різних країн.

Буквально за кілька днів після переїзду прийшли працівники Jugendamt [управління у справах молоді, одним із завдань якого є захист дітей від загрози їхньому благополуччю], щоб забрати мого сина. Це сталося в 20-х числах листопада минулого року, вже пройшло понад два місяці. Але по відчуттях — наче два роки. 

Потім я дізналася, що такі випадки [коли забирають дітей] — не рідкість. У WhatsApp є група жінок, у яких ювенальні органи вилучили дітей. Це стосується не тільки мусульман, забирають і в інших [українок].

Напередодні в мене дуже боліла спина — проблеми зі здоровʼям почалися ще з народження Хамзи. Я вже раніше ходила в лікарню в Німеччині, мені прописали пігулки, які мені зовсім не допомогли. Коли в мене були ці болі, то я нічого не могла робити, навіть поворухнутись.

Якраз такий стан в мене був за день до того, як прийшли люди з Jugendamt. Ще вночі, десь о 2−3 годині, я встала, побачила, що в кімнаті безлад, але подумала, що вже вранці все приберу. Але о 10-й прийшли працівники служби — жінка, що розмовляла російською, а також чоловік, який розмовляв німецькою та російською мовами. Вони не показали жодних документів. З ними прийшов хаус-майстер — людина, які відповідає за гуртожиток. Але представників поліції не було.

Я попросила в них 15 хвилин, щоб прибрати в кімнаті, пояснила, що я погано себе почувала, але мені не дали такої можливості. Вони просто забігли до моєї кімнати, схопили дитину та почали виходити. Я намагалася забрати сина, але мені сказали, що забирають Хамзу тільки на один чи два тижні, щоб я все владнала, і тоді мені його повернуть. Також мені сказали, що через день-два я можу попросити про зустріч з дитиною.

Утім, коли я прийшла, щоб побачитися з сином, мені відмовили, сказали, що це погано вплине на дитину. Я дізналася, що Хамзу вже доглядає якась німецька родина.

Хамза часто хворів. Температура піднімалася до сорока, і я ходила з ним в лікарню, але мені там казали, що все це нормально, нічого страшного в цьому немає, і дарма я приходжу до лікаря.

Коли дитина хворіла, люди, які опікуються цим притулком, заходили до мене в кімнату, поки мене з сином не було, перевіряли там все. Мого дозволу на це не питали, я навіть не знала, що вони заходили, це вже потім зʼясувалося. Вони вирішили, що в мене в кімнаті безлад.

Я не бачилася з сином два місяці. Зустріч дозволили лише 30 січня. Хамза навіть не зрозумів, що я його мама, він вже почав називати мамою іншу жінку.

На зустрічі, що тривала одну годину, були присутні люди з Jugendamt, власне, та жінка, яка його забирала в мене.

Після того, як в мене забрали сина, відбулося судове засідання. Мені повідомили, що кімната, в якій я живу, дуже маленька та не підходить для проживання з дитиною, тож мені треба знайти інше житло. Також я маю знайти роботу, влаштувати дитину в дитячий садок, зробити їй всі щеплення.

Я звернулася за допомогою до мусульманської спільноти, мені дали гроші на адвоката. За цей час я вже переїхала в інше, більше житло з окремою кімнатою для Хамзи, знайшла роботу — помічницею в компанії в сфері нерухомості. Мене взяв до себе працювати один з чоловіків в нашій релігійній громаді. Там нормальна зарплата.

Також мене звинуватили в тому, що це не моя дитина, що я її викрала та відвезла до Німеччини. Проти мене зіграла відсутність свідоцтва про народження. Але я зробила ДНК-тест, який підтвердив, що дитина моя. 

Також через те, що мене називали «терористкою», я перестала носити чорний одяг, наразі вдягаю тільки світле.

Зараз має відбутися ще один суд, який вже остаточно й вирішить нашу подальшу долю, але я не знаю, коли саме він буде. Мені не говорять такої інформації. Спочатку суддя говорив, що засідання відбудеться в січні, але цього так і не сталося, я навіть не знаю, з якої причини. Адвокат мені цього не пояснював.

Наскільки я знаю, зараз Хамзу мають передати в іншу тимчасову родину, а це дуже погано. Бо хлопчик вже звик до тих людей, і тепер в нього буде черговий стрес.

Мені знову не дають бачитися з сином, хоча обіцяли, що я зможу це робити один раз на два тижні. Мене попередили, що я маю скласти якийсь «іспит на материнство». Я не знаю, що це означає і як це виглядатиме. Але таким чином вони хочуть вирішувати, віддавати мені мого сина або ні".

Підписуйся на сторінки UAINFO FacebookTelegramTwitterYouTube

NV.ua


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі

Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини