Організаторка, яка стояла поруч з продавцем квитків, голосно, але спокійно промовила в рацію:

- Ало! Міліция? Тут у нас на фестівалє «Трипільське коло» одін із ваших ОМОНовцев ета....   - умєр.

- Справа возлє сцени нє стало єво. - Продовжила вона, вислухавши когось на іншому кінці дроту. - Я дєталєй нє знаю, волонтьори уже бегут сюда і всьо расскажут.
У нас спітніли долоні і похололо в грудях.
У організаторки, яка говорила це все в рацію, голос був спокійний, ніби вона просто розказує подрузі, який гарний манікюрний салон знайшла поблизу.
Ми перепитали у продавця квитків, як це так? Що це все значить? Це такий квест?! Як це — помер ОМОНівцеь?
Кучерявий продавець відповів просто з буддійським спокоєм:
- Ну, как умер.. Ви што, нє понімаєтє? Проста ушол в мір іной..


Слабо віриться, що працівник спецпідрозділу помер власними зусиллями. Тобто, природнім чином. Від чого він міг померти? Сінна лихоманка?! Схопило серце?! Від старості?! Здоров'я у них натреноване, спецпідготовка на високому рівні. А праця — в непростих фестивальних умовах, де трапляється різноманітна молодь, хто зна' з якими наркотичними сумішами в голові.

Є єдине пояснення цьому випадку, аналогія. Це — розповіді знайомих панків ще у 90-тих роках про те, що на одному з великих фестивалів Західної України один з учасників одного з гуртів, який брав участь у цьому фестивалі — зарубав сокирою міліціонера.


Ось так розпочалося моє тривання на фестивалі. Хоча, ситуація з працівником спецпідрозділу ледь не витіснила з моєї пам'яті раніший, перший показовий момент про «вишукану» організацію фестивалю.

Справа в тому, що на сайті фесту - http://www.tkfest.com/index.php/ru/visitors/transport.html — пишуть: «Потрібний Вам транспортний засіб ви знайдете орієнтуючись по плакатах та стрілках-вказниках "Фестивальний автобус" розташованих на колонах платформи станції метро "Видубичі" та на стінах переходів.»

Насправді ж, на виході з метро, у самому метро — жодного вказівника не було помітно. Так само його не зміг помітити ніхто з кількох інших людей, які теж разом з нами виходили з метро, щоб сісти у фестивальний автобус.

Тож, на сайті фестивалю треба було написати таке: «Шановні туристи з тяжезними рюкзаками! Діставайтеся до фесту хто як може. Є спецавтобуси, які можуть вас довезти до фестивалю, але шукайте їх самі. Коштують автобуси на 10 гривень дорожче, ніж звичайна, значно новіша, швидша і комфортніша рейсова маршрутка.»


Ми їхали на фест в надії встигнути на виступ гурту Козак Систем. Гурт мав виступати з 21:00 до 22:00, як було вказано в програмці. Проте після реєстрації, яку ми пройшли о 22:30, подумали, що уже прогавили виступи всіх гуртів, бо з великої сцени не чути було музики. І коли ми почали ставити намет, уже біля 23:00, то почули зі сцени голос вокаліста Козак Систем Івана Леньо. Виходить, концерт тривав з затримкою в дві години. Напевно, організатори таймінгу великої сцени або живуть за монгольським часом, або просто ще не були на виправних роботах.

Фестиваль фестивалем, і присутність на ньому зіркових чи менш зіркових гуртів визначає лише рівень фінансування фестивалю. Тож, те, що на ньому гарно виступили гнучка Атмасфера, супердрайвовий Тартак, підфанковані DrymbaDaDzyga, вже згадані шалені Козак Систем, регійні МедХедс та інші добротні гурти — заслуга не фестивалю, а самих гуртів.

Я веду до того, що запросити хороших музикантів — ще не свідчення того, що фестиваль добрий. Бо музику роблять музиканти, і публіка їм вдячна, а сцену, вчасність виступу, світло, звук, роблять організатори. А вдячності в даному випадку нема звідки з'явитися. Чому?

1) Для барабанщиків на сцені не було тарілок. Це нормальна практика у невеличких клубах, таких як «Барви», наприклад. Але така практика неприпустима для великих фестивалів. На сцені фестивалю мусять бути тарілки! А вийшло так, що «Трипільське Коло» - це рівень клубу «Барви» (не йдеться про те, щоб принизити «Барви»).

2) Затримка виступів не лише на головній сцені, а й на інших сценах. В пятницю час виступів всіх гуртів на головній сцені був зсунутий на дві години в сторону ночі. В суботу теж.

3) На головній сцені в пятницю біля третьої години ночі вирубилося світло. Проблеми з генератором. В той час коли на ній ще мало відбутися фаєр-шоу, а згодом і етно-дискотека. Фаєр-шоу перенесли на невеличку сценку, де грали барабанщики. А етно-дискотеки ми так і не почули.

4) В суботу на головній сцені вирубилося світло прямо перед виступом «Тартака». Тисячі людей, які чекали виступу, довгий час змушені були розважатися хто як собі вигадав. Співали народні пісні, спілкувалися тощо. Взагалі, однією з головних рис фестивалю була та, що кожен гість фестивалю мав собі сам вигадувати розваги. Через затримку концерту на головній сцені, на інших майданчиках повідміняли багато нічних заходів: люди б не прийшли, бо всі були біля великої сцени, а також ніхто б не перекричав гучну музику великої сцени.

Тож, гуртам фесту плюс, а самим організаторам великої сцени — мінус.


Дещо здивувала організація фестивалю з точки зору дотримання екологічності. Всюди по території були розкидані двометрові поліна, очевидно, зрубані десь в найближчому лісі.

Також під самою сценою через танці здіймався сильний пил і люди весь вечір дихали таким екопродуктом. Хоча, з іншого боку, панацеї від пилу біля музичних сцен, здається, не вигадав ще жоден фестиваль. Завжди виходить або пил, або болото.

Проте, загалом, туалетів та місць для сміття вистачало.


На реєстрації організатори спілкувалися російською. (Ось чому я починав цю статтю з цитатою з російської мови про смерть ОМОНівця.)

З більшості сцен та майданчиків акції анонсувалися в потужні динаміки російською мовою.

З пожежної машини, яка була готова захищати людей в разі пожежі, лунали на всю гучність пісні про доблесних пожежників — російською мовою.

Одним словом, крім ведучого головної сцени фестивалю, ведучих літсцени та деяких продавців їдла та питва, люди, які були долучені до організації фестивалю і які б говорили українською мовою — там не трапилися.

Знайшов до чого приколупатися, скаже дехто. Проте, як ми бачимо в буклетиках з програмкою фестивалю — фестиваль підтримали Міністерство культури України, Київська обласна державна адміністрація (а також її голова — Анатолій Присяжнюк), держінспекція техногенної безпеки України (саме з автомобіля цієї інспекції лунали оди пожежникам російською мовою), а також ржищівська міська рада.

Висловлюючись іноземною мовою — no comments.


Елементами гонзо-журналістики підмічу ще один незугарний момент.

Коли ми шукали місце для того, щоб розбити намет, то пішли десь до дерев, щоб вдень можна було ховатися в тінь.

Нас раптом перепиняє хлопчина: довговолосий, з обвітреним обличчям, з обдертими в кількох місцях долонями до крові, з мутними очима. І питає:
- Рєбят, ви валантьори?
Ми відповідаємо:
- Ні.
І хочемо спитати, де тут краще розбити намет. Але він викрикує:
- Ану пашли вон атсюда. Ета тєріторія только для валантьорав. Відітє колишкі? Бистра вишлі за ніх.

Він не сказав нам, що сам є волонтером. Але очевидно, що якщо людина каже, що територія, на якій ця людина знаходиться — для волонтерів, то ця людина і сама є волонтером.

Користуючись нагодою, прошу організаторів в майбутньому провдити мінімальний фейс- чи психоконтроль тих, кого хочете взяти на волонтерських засадах підтримувати та розвивати фестиваль.

Бо для декого обличчя таких волонтерів може стати і обличчям всього фестивалю.

До слова, волонтери, які пропускали людей у головний вхід фестивалю, не перевіряли нікого на наявність алкоголю, шприців, пістолетів, ножів чи пробірок з смертельним вірусом масового ураження всередині.


Літературна сцена фестивалю називалася «Трипільське Літо». Все б нічого — зручне місце розташування, хоч і не дуже помітне здалля. Гарні учасники — Ірванець, Кідрук, Чех, Цілик, Короташ, Коробчук тощо.

Але в пятницю ввечері між організаротом літсцени Тарасом Шако та одним з організаторів всього фестивалю відбувся конфлікт на межі фізичного втручання. З шиї Тараса зірвали бейдж, на якому було написано «Тарас Шако, організатор», накричали і довгий час не хотіли пускати його на територію, вимагаючи з нього 20 гривень за прохід.

Тож, літклуб «Маруся» в неділю був вимушений у знак протесту згорнути літературну сцену фестивалю. Кілька запланованих літературних заходів так і не були проведені.


В інтернеті вчора з'явилася інформація про те, що по дорозі з фестивалю до Києва один із спеціально замовлених організаторами фестивалю автобусів потрапив у аварію. В автобусі знаходилося понад 40 осіб. Травмувалися практично всі — отримали синці, гематоми та забої, хлопцю відірвало палець на нозі (на жаль, палець так і не встигли пришити), дівчині зламало ребро. Загалом — свідчення очевидців і про саму аварію можна прочитати тут.

Але була ще цікава передісторія цій аварії.

Ми вийшли близько 16:00 за територію фестивалю і на реєстрації нам показали на автобуси, що стояли за метрів 100 і сказали, що вони везуть гостей та учасників фестивалю в Київ.

Про те, що це були автобуси, спеціально замовлені організаторами фестивалю, свідчить те, що талони, які були видані учасникам фестивалю для безкоштовного проїзду в Київ, приймали лише в цих автобусах. Відповідно, це була фірма-підрядник, яку найняв безпосередньо фестиваль.

Ми сіли в автобус і стали чекати на від'їзд. Аж раптом наш автобус, який ще стояв, бо розпорядник автобусів збирав гроші або талони з людей за проїзд, сильно труснуло!! Шия після струсу боліла ще півгодини. Виявляється, в наш автобус вдарився автобус, який мав їхати після нас! Дуже дивно, адже наш автобус стояв і наступний за нами автобус теж мав би стояти, бо в ньому саме збиралися розсідатися пасажири. Чому той автобус вдарився об наш? Водій був п'яний? Не працювали гальма? Очевидно, що не працювали.. Але чому тоді фірма-підрядник пустила в рейс автобус? Чому водій вирішив іхати, не зважаючи на те, що знав, що з автобусом не все гаразд?

На першому фестивалі в Гуляйполі «День незалежності з Махном» колись також зламався автобус фірми-підрядника. Під час усіх наступних фестивалів «Махна» організатори персонально їздили оглядати автобуси, якими фірма-підрядник збиралася возити гостей фестивалю.

Тож, є питання і до фірми-підрядника, і до організаторів.

«Завдяки» автобусу, який нас вдарив, у нашого автобуса відвалився задній бампер, а також зламався мотор. Водій викинув бампер десь під дерево. Нам довелося сидіти в автобусі майже годину, поки наш водій ремонтував автобус. Наш водій хоч спробував ремонтувати автобус, а водій заднього автобуса — ні.

В задньому автобусі від удару утворилася дірка на місці в бампері, де вішають номери. Номерний знак теліпався з боку в бік.

Дехто з нашого автобуса перейшов у наступний автобус, який вдарив наш автобус, бо сумнівався, чи взагалі зможе виїхати наш автобус. Ми теж вагалися — переходити в той автобус чи ні. Вирішили лишитися в цьому.

Зрештою, наш автобус виїхав. Але в дорозі водій двічі зупинявся, щоб знову проводити ремонтні роботи. Тож, ми втратили ще добру годину, а проїхали лише близько 10 км. Автобус, який нас вдарив, уже обігнав нас. За нами в полі приїхав ще один авобус, в який ми всі пересіли, бо водій зупинився втретє і не міг далі нас везти.

На черговому крутому спуску, після якого був крутий поворот на вузький міст, ми побачили жахливу картину: автобус, який нас обігнав, на метрів 7 в'їхав у придорожній хлів. З автобуса уже вийшли всі пасажири, дехто тримався за голову. Люди метушилися, селяни виносили перекис водню. Люди чекали на швидку та міліцію.

В точки зору того, як могла трапитися ця аварія, водії-очевидці тієї аварії, які були пасажирами в нашому автобусі, відразу припустили, що водій просто не встиг повернути. Бо спуск був крутий, і якщо автобус їхав на швидкості, то на спуску він мав би відразу почати повертати вліво, на міст. Очевидно, що помітивши крутий поворот, водій захотів пригальмувати, але у нього до повороту лишалось якихось дві-три секунди. Але в мить, коли водій зрозумів, що загальмувати не виходить, повертати уже було пізно.

Інших версій аварії у нас не виникло. Автобус тупо головою в'їхав в хату, ніби і не було повороту, ніби він і не намагався повернути.

Головне питання в тому, навіщо було брати на себе відповідальність за здоров'я півсотні людей, якщо знаєш, що у твоєму автобусі проблемні гальма.


Що мені сподобалося на фестивалі ще, крім виступів гуртів?

Купання на річці, веселі розмови та зустрічі з давніми приятелями, я врешті навчився грати в нарди, чаювання, гра на барабанах.

Усе це було добре. Але виникає питання — до чого тут сам фестиваль? Все це ми могли б мати і без прив'язки до фестивалю.

Звісно, було ще багато цікавого й на самому фестивалі. Гарні стрічки, триметрові солом'яні ляльки, лекції про різні екзотичні та езотеричні практики, спід-дейтинги, повітряні змії.

Але я не розумію, як це все добротне стосується організації фестивалю. Зібрати в купу багато різних цікавостей — це ще не ознака доброго фестивалю.

Ознака доброго фестивалю — провести все без конфліктів з представниками певних сцен,
без вирубленого посеред концерту світла,
без відірваних пальців,
без диких волонтерів,
без зламаних ребер,
без аварій,
без ДПТ,

без вбивств.

               Павло КОРОБЧУК, koroboro