Однією з останніх топ-тем стало створення нової організації «Народна рада Майдану» та обговорення персоналій, що несподівано опинились серед її очільників. І все би було добре, якби цю раду не створили після виникнення незалежної від парламентських політичних партій Громадської ради Майдану. Але, щоб розкрити дану тему, почну з іншого.

Нещодавно Партія Регіонів оприлюднила списки своїх найбільших ворогів, які, за їх переконанням, одночасно є агентами впливу іноземних держав. До цього списку потрапив і я.

З одного боку, я мав би пишатись даним фактом, адже потрапив у список найактивніших громадських лідерів в Україні, які своєю громадянською позицією налякали представників партії влади. Це ніби визнання особистого вкладу в розвиток громадянського суспільства, яке навряд чи потрібне діючій владі.

З іншого боку, я розумію, що всі фігуранти даного списку можуть бути в подальшому піддані репресивним діям, які в кращому разі обмежаться не дуже приємними процедурами допитів та обшуків, в гіршому – термінами ув’язнення або чимось гіршим…

Тому для нас немає дороги назад. Або ми перемагаємо і здобуваємо іншу Україну, або програємо, і втрачаємо все. В разі поразки ми також матимемо вибір: шукати політичного притулку за кордоном, ставати на службу режиму, або боротись у підпіллі. Мені більше до вподоби варіант перемоги на Майдані.

Але повернемось до «регіонівської аналітики». У довідці нас названо «агентами іноземного впливу». Водночас не зрозуміло, що ж саме вони вважають іноземним впливом? Просування та захист демократичних цінностей? Прав людини? Свободи слова? Свободи мирних зібрань?...

Можливо автори виявили, що ці організації фінансуються виключно із-за кордону? Знову мимо. Для прикладу, Громадський рух «Не Будь Байдужим» фінансується виключно з пожертв українського бізнесу. Іноземним донорам не цікаво фінансувати культурні проекти руху, тому вони ніколи не давали на такі заходи ні копійки… подібне можна говорити про багатьох фігурантів списку.

Однак регіонали все ж таки праві. Ми для них іноземці. Адже ми живемо в Незалежній Україні, а вони досі – в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. І в цьому криється коріння конфлікту.

В той же час мусимо констатувати, що цей список – не єдина атака на безпартійних громадських активістів. Їх атакують як зі стану провладної партії, так і зі стану опозиції. І якщо поведінку представників влади можна зрозуміти, то опозиціонери викликають щонайменше подив.

Чому? Причин є декілька. По-перше, не вони, не опозиційні політики, цей Майдан збирали. Не зважаючи на всі потуги та старання, «три царевичі» так і не стали авторитетами для повсталого люду. Але у своїй неспроможності та імпотенції вони схильні звинувачувати саме громадських активістів. Вони ревнують і бояться, що Майдан народить нових лідерів. Вони бояться конкуренції…

По-друге, міжнародна спільнота (дипломати, лідери західних країн, представники міжнародних організацій) у своїх висловах з приводу Майдану неодноразово давали зрозуміти, що вони бачать трьох суб’єктів, які мають сісти за стіл переговорів заради вирішення політичної кризи. Ними є влада, опозиція та громадськість. Окремий суб’єкт переговорів не вигідний нікому, тому його спроби єднатись, спілкуватись та координуватись постійно блокуються.

Незалежних активістів парламентські партії намагаються поступово відтіснити з Майдану. Їх не пускають на сцену, часто не запрошують на наради свого «Штабу», з ними ніхто не радиться, однак постійно намагаються використати.

Так, нещодавно з приміщення КМДА активістами ВО «Свобода» було виштовхано представників громадського руху «Спільна справа», з якими раніше вони його спільно обживали і захищали. Спробу створити Громадську раду Майдану силами партійних провокаторів було перетворено на балаган, а народними депутатами на моїх очах спровоковано бійку.

Саме під таким кутом зору я оцінюю і намагання опозиційної «трійки» створити нове підконтрольне собі громадське об’єднання, експлуатуючи назву «Майдан». Однак методи її створення, на жаль, нічим не відрізняються від методів влади.

Ці та багато інших подібних сигналів свідчать про поляризацію суспільства. І якщо за логікою на полюсах мали би знаходитись влада та опозиція, то в реальності вони давно вже за одно. Вони – один народ. Народ Межигір’я. Одні вже живуть у своїй неприступній фортеці, інші ж зі всіх сил прагнуть туди потрапити, однак наразі мешкають в «передмісті»...

А на протилежному полюсі знаходяться народ і громадськість, як кваліфікований виразник інтересів цього народу.

І вони, не зважаючи ні на що, починають об’єднувати свої зусилля і координувати дії.

Саме громадські активісти, які, кожен по своєму, долучились до організації Євромайдану, сьогодні говорять про Системні зміни. Тобто, їм більше не потрібна банальна зміна прізвищ та обличь посадовців. Потрібна зміна усієї системи. Розуміння є лише у них. І лише на них можна сподіватись.