Для одних Степан Бандера був і залишається національним героєм, який за будь-яких обставин відстоював незалежність Української держави. Інші, в принципі не заперечуючи цього, вважають, що методи, “запропоновані” бандерівцями, призвели до невиправданих жертв, особливо серед мирного населення. Їхні опоненти з лівого табору однозначно трактують Степана Бандеру як ворога держави, нації, при цьому “забуваючи” уточнити, якої саме держави і якої саме нації.

НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО

Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий (тепер Івано-Франківська область). Він виростав, як сам писав, “в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень” (“Мої життєписні дані”). Його батько був священиком, а мати – донькою священика. Саме глибока віра в Бога стала для нього джерелом, з якого він черпав сили. “Віра найбільше скріплює сили душі, - писав він у статті “З невичерпного джерела”. – Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічного живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти”.

 Слід зауважити, що Степан Бандера і його родина були греко-католиками, яких найбільше переслідувала Москва. Тому доводилося діяти в катакомбних (підпільних) умовах. А це ще більше гуртувало людей навколо віри в Бога.

Політика більшовицької партії була скерована на знищення християнських цінностей. Тому Степан Бандера стверджував, що не треба відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань. На його глибоке переконання, викладене в тій же статті, “істотною причиною невдачі большевицької інженерії в духовій ділянці є те, що вона натрапила на такі первні в душі людини й народу, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти”. Ніхто й ніколи, стверджує Степан Бандера, не може знищити закладені “в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества”.

Степана Бандеру і його роль у сучасній політиці можна зрозуміти лише крізь призму оцього “невичерпного джерела” – істинної віри в Бога. Сама історія політики свідчить, що найбільших успіхів на цій ниві досягали, власне, істинно віруючі люди.

Хід суспільно-політичних процесів у сучасній Україні дозволяє стверджувати, що абсолютна маса державних мужів, від яких залежить доля нашої країни, не перейнялася глибокою вірою в Бога. Незалежність, дана Всевишнім, сприймається ними як платня за їхню буцімто титанічну працю, - а тому вони, мовляв, повинні отримати всі блага, мати рай на землі. Проте доки наше суспільство (і в першу чергу його політична еліта) не будуть керуватися Божими заповідями, про справжню незалежність України говорити не доводиться.

ПОЛІТИЧНА КОНСОЛІДАЦІЯ

Націоналістичний рух в Україні ніколи не був однорідним, що неодмінно використовували різноманітні вороги. Розкол у націоналістичному русі ятрив серце Провідника. Степан Бандера завжди прагнув до політичної консолідації здорових націоналістичних сил. На його думку, “першою і головною передумовою участи в політичній консолідації є те, щоб політичні угруповання керувалися одним основним політичним імперативом змагання за здійснення головної мети: Самостійної Української Держави і з тією метою підпорядкували всі свої вужчі, партійні інтереси ” (“До проблеми політичної консолідації”).

Проте, за Степаном Бандерою, політична консолідація не може бути самоціллю, а лише засобом, політичним інструментом.

“Друга передумова до повної політичної консолідації, - писав він у тій же статті, - це визнання тільки одного шляху, щоб досягти ту спільну мету”. І таким, на його думку, був “шлях безкомпромісової революційної боротьби проти большевицько-московського імперіялізму, на який то шлях стали всі самостійницькі сили України”.

Сучасним політикам, які прагнуть до консолідації національно-демократичних сил, було б цікаво вивчити історію створених бандерівцями Організації Українських Націоналістів (революціонерів) – ОУНр та Української Повстанської Армії (УПА). Якщо коротко та схематично, то ОУН була партійною структурою з усіма відповідними формами та методами діяльності, в той час як в УПА, за словами Степана Бандери, “немає жодного партійного принципу, ні партійної політики”.

Якщо перекинути місток у сьогодення, то таку роль понад-партійної та позапартійної структури відігравав Рух. Відтоді як він став партією (спочатку фактично, а потім і офіційно), він перестав бути Рухом у, власне, широкому розумінні цього слова, коли люди різних політичних поглядів виборювали незалежність України.

Процес механічного об’єднання партій заради самого об’єднання, що ми спостерігаємо нині і проти чого категорично заперечував Степан Бандера, веде до створення багатофункціонального конгломерату, але це ще не означає консолідації державницьких сил. Без створення справді широкого народного руху не можна стверджувати, що незалежність України знаходиться в безпеці.

Провідник звернув увагу і на інший аспект цієї проблеми. “Не можна для самої механічної єдности, - писав Степан Бандера у статті “Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном”, - щоб не було розходжень і поділу в українському політичному житті, відступити від нашої визвольної концепції, припиняти нашу безкомпромісову боротьбу з ворогами української державної незалежности”.

Проблему політичної консолідації Степан Бандера висвітлював здебільшого на прикладі діяльності українських сил за кордоном. Проте основні його постулати чинні й сьогодні. І ними можуть скористатися національно-демократичні сили в Україні.

АНТИФАШИЗМ І АНТИКОМУНІЗМ СТЕПАНА БАНДЕРИ

Степан Бандера однаково неприйнятний як для тих, хто сповідує комуністичні та соціалістичні ідеї, бо йому приписують фашизм не лише на словах, а й у діях, так і для тих ультраправих радикальних сил, які, використовуючи націоналізм, а інколи роблячи це з іменем Провідника на устах, здійснюють реваншистську політику.

Жодних протиріч у тому, що Степан Бандера одночасно виступав і проти фашистської Німеччини, і проти комуністичної Росії, немає. Він виходив із основної концепції – незалежності України – і вів непримиренну боротьбу з двома її ворогами.

“З весною 1941 року, - писав Степан Бандера у статті “Слово до українськиї націоналістів-революціонерів за кордоном”, - напередодні вибуху німецько-совєцької війни стали очевидними гітлерівські плани супроти України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невільничої робочої сили”.

Степан Бандера прекрасно розумів, що “гітлерівська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи державної самостійности України”, тому “не можна було сподіватись на успішність переговорів”. Він був переконаний, що український народ має створити своє життя “за власною волею, власними рішеннями”. Тому цілком логічним виглядає Акт 30 червня 1941 року, коли у Львові була проголошена незалежність України. “Ми глибоко переконані, - писав Степан Бандера, - що честь Нації, історична і політична конечність наказували так поступати. Ми не мали надій на те, що такі довершені факти і так виявлена рішуча воля українського народу вплинуть на зміну політичних планів Гітлера супроти України. Їх ніщо взагалі не могло змінити. Але тільки рішучі і довершені діла з нашого боку могли створити ясну ситуацію, перекреслити найнебезпечніші для України підступні гітлерівські задуми й зберегти відкритий, чистий шлях для дальшої незалежної визвольної політики”. І далі: “Основна лінія облудно-підступної політики Гітлера супроти України була перекреслена… Німецькі репресії і курс одвертої ворожо-окупантської політики відкрили очі всім, оголили істоту німецької “остполітік” і створили виразні фронти”.

Щодо антикомунізму Степана Бандери, то в цьому, здається, не сумнівається ніхто. Лише самі заголовки статей Провідника багато про що свідчать: “З москалями нема спільної мови”, “Первородний гріх проросійської концепції”, “Незмінна стратегія Москви” тощо, а тому не будемо окремо зупинятися на цьому питанні.

Те, що фашисти декілька років протримали його в концтаборі, а комуністи вбили, - найбільше свідчить про анти-фашизм і одночасно антикомунізм Степана Бандери.

Нині це могло би видатися парадоксальним, навіть неприроднім, але політики типу Степана Бандери мали б бути і будуть центристами. За трьох умов: коли при владі буде український політичний елемент, коли структуризація суспільства стане доконаним фактом і коли Україна дійсно буде українською державою. Нині ж Степана Бандеру та його політичну сутність не сприймають ні ліві, ні центристи, ні значна частина тих, хто називає себе правими.

БАНДЕРА І БАНДЕРІВЦІ

На сьогоднішній день існують сили й окремі діячі, які називають себе бандерівськими. Однак ні за суттю, ні за змістом, ні за формою й методами діяльності вони не є бандерівськими, а в більшості випадків стали анти-бандерівськими, дискредитують український націоналізм, не сприяють консолідації не лише національно-демократичних сил, а й нації.

Бо не можна бути бандерівцем, не прочитавши хоча б основних статей Степана Бандери, не зрозумівши філософської концепції ідеолога українського націоналізму. З тих самих причин не можна бути анти-бандерівцем.

Звісно, існує різниця між теорією та практикою революційної боротьби. Очевидно, що національно-визвольні змагання не здійснюють у білих рукавичках, але не можуть не дивувати ті високопоставлені чиновники, народні депутати, які не сприймають бандерівських ідей та й сам націоналізм на дух не переносять. Але ще й при цьому хизуються тим, що не читали Бандеру і не збираються цього робити.

Видавнича фірма “Відродження” (місто Дрогобич Львівської області) зробила добру справу, що видала систематизований збірник статей Степана Бандери “Перспективи Української Революції”. Проте, чого гріха таїти, він не став надбанням широких мас. Політики, які вершать долю України, теж не прочитали до кінця бодай одну статтю Провідника. Тому сподіватися, що ідеї націоналізму в найближчому майбутньому заволодіють українським електоратом, не доводиться. А без сильної національної ідеї, яка б володіла умами мільйонів, збудувати незалежну Україну неможливо.

Степана Бандеру не треба визнавати видатним борцем за незалежність України – як вояків ОУН-УПА воюючою стороною в Другій світовій війні. Вони є такими. Зусилля націоналістів слід скерувати на утвердження ідей Степана Бандери в українському суспільстві. Це набагато складніше, ніж на мітингу затаврувати комуністів за антидержавні дії.

Не треба казати: “Я – бандерівець”. Треба бути ним за своєю суттю.