Вторинність завжди, з першої миті супроводжувала мистецтво; а для кінематографа, з його схильністю до запозичень, цитат і ремінісценцій, це й поготів біда, яка на великих фестивалях особливо помітна.

Попередні три дні конкурсу (10-12 лютого) на Берлінале стали парадом вторинності, причому в абсолютно різних жанрах і в абсолютно різних режисерів.

Наприклад, частина ранку вівторка була витрачена на німецький «Між світами» (Zwischen Welten), який здавався зшитим з недоносків «Повелителя бурі» та інших американських військових драм про Ірак і Афганістан.

«У ПОРЯДКУ ЗНИКНЕННЯ»

Першим кадрам норвезького «У порядку зникнення» (Kraftidioten) передував список різного роду спонсорів, фондів і грантодавців, що своєю протяжністю навіть викликав сміх у залі. Всі ці гроші Ханс Петер Моланд витратив на те, щоб масштабно висловити любов до Тарантіно, знявши іронічний гангстерський бойовик. Тут і типажі, і ситуації, і діалоги наче з кінця 1990-х, тільки в антуражі засніженої Норвегії і зі Стелланом Скарсгардом у головній ролі. Скарсгард здатний врятувати будь-який фільм, але тут просто якийсь музей, чесне слово; втім, є великі підозри, що криваву комедію про помсту водія-снігоприбирача куплять у багатьох країнах, а головне, що самого режисера куплять для американського рімейка Kraftidioten: одного Тарантіно на всіх не вистачає.

«ХРЕСНИЙ ШЛЯХ»

Ще один німецький твір (до речі, нема їм ліку - майже половина конкурсу - за участю ФРН), «Хресний шлях» (Kreuzweg, режисер - Дітріх Брюггеманн), обов'язково отримає приз (нижче поясню, чому), що не скасовує того факту, що якби не було геніальних мізантропів Міхаеля Ханеке і Ульріха Зайдля, які вже неодноразово і чудово препарували і буржуазну свідомість, і релігійні девіації, то не було б і цього монотонного опусу. Брюггеманн старанно згущує тіні в кадрі, розбиває сюжет на 14 епізодів за числом зупинок Христа на шляху до Голгофи, знайшов хорошу актрису з обличчям справжньої святої на головну роль, але все це абсолютно не скасовує посередності режисури, браку натхнення та згаданої вторинності у всіх компонентах. Втім, у рейтингу міжнародного кіножурналу Screen, що складається за опитуваннями критиків, «Хресний шлях» лідирує з найвищою середньою оцінкою - 3 з 4. Чому він приречений на успіх, стає ясно під час перегляду. Щоразу, коли священик на екрані вимовляє чергову прямолінійно-ідіотичну діатрибу із засудженням сучасних вад, зал заходиться з реготу. Антиклерикальні інтенції режисер всіляко випинає, і це шалено імпонує фестивальній публіці. Крім цього побиття дохлого собаки (вибачте, ну не бачу я на Заході й сотої частки того впливу, який приписують церкві в подібних картинах ), інших конфліктів у Kreuzweg немає. Про що історія? Про те, що релігійний фанатизм - це погано? Але це і так відомо, досить декілька статей в інтернеті прочитати, зовсім немає чого городити майже двогодинний город. У Зайдля в «Віри», крім антирелігійної, - ще й найсильніша людська драма; у Брюггеманна - похмурий памфлет і нічого більше. Але приз дадуть. Хоча б для того, щоб вкотре позлити церковників.

«ЧОРНЕ ВУГІЛЛЯ, ТОНКИЙ ЛІД»

Про інших: Praia do Futuro (Бразилія - Німеччина) - нудьга, вторинна щодо штампів бразильського кіно останніх років; «Історія страху» (Аргентина) - те ж саме для кіно аргентинського і європейського, грецький «Стратос» - підкреслено погана версія «Леона-кілера» на еллінському матеріалі. Загалом, середина тижня була б зовсім нестерпною, якби не рідкісні коштовності у паралельних програмах (розповім увечері) і не китайський трилер під назвою «Чорне вугілля, тонкий лід» (Bai Ri Yan Huo, режисер - Дяо Інань, якщо не помиляюся з транскрипцією). Тут є розчленування, маніяк-вбивця, злачні місця, фатальні красуні і дивні, фрікуваті персонажі; але коли ближче до кінця раптом розумієш, що це справжнісінький нуар, так-так, той самий «чорний фільм» золотої епохи Голлівуда, тільки зроблений на облупленій китайській специфіці, то починаєш бажати Дяо Інань хоч маленького, але призу.

Берлінале перевалив за середину. Залишилося два вельми напружених дні; наприклад, завтра зранку тривалість одного конкурсного фільму - 117 хвилин, а наступного - цілих 164! Господи, поверни плівку замість цифри!

P. S. З тривогою чекаю на нову роботу колись дуже хорошого перуанського режисера Клаудії Льоси. Ох, не треба було їй брати американських акторів, ох, не треба було ходити за грошима на північ...