Найяскравіші спогади від учора.

1. Як ми з одним бойовиком вибивали двері у двір з під*їзду будинку на Інститутській, 16, бо з вулиці вже бігли хворі на всю голову спецназівці, котрим було все одно, кого мочити, а з нами було кілька дівчат-волонтерів. Та й нам самим було страшно, чого вже там.

2. Як обшукував труп. Ну, я вже писав.

3. Як там же, в дворі Інститутської, 16, підійшла бабуся з двору, і сказала пораненим (а в підворітні їх було за десяток): «Хто може ходити, ідіть за мною, тут вас у квартирах сховають».

3.1 І як я змусив бойовика зі зламаною рукою прикинутись медиком, і сам прикинувся медиком, і ми несли на собі повз ментів прибитого ментами ж дєдушку.

3.2 І як таксист мене довіз безкоштовно, «бо безкоштовно сьогодні везу поранених повстанців» (він не знав, що ніякий я не повстанець; а я не знав, що таке трапляється насправді, й до останнього не вірив).

4. Але найбільше, що вразило - це що «тітушки», які мені наваляли, спочатку били зі спини кийком. Акуратно. Тільки щоб упав. І щоб відібрати телефон. Під крики «Не чіпайте його, ми мирний Антимайдан!», які лунали з їхніх же лав, але перебивалися криками «Журналист, сука? Вали его!» - і все це безпосередньо під ганком ГУ МВС м. Києва.

Мене що здивувало в останньому випадку: на фіга бити зі спини, коли вас і так двісті на одного, котрий, до того ж, вам нічого не зробив?

А потім ще й розбивати лоба, коли ти вже лежиш?

Якось це неприємно