У поважної літературної відзнаки має бути два рівних крила – гроші та престиж. Або хоча б престиж, якщо вже з грошима не склалося. Відомий приклад Ґонкурівської премії, лауреат якої отримує десять євро і потужну рекламу своєї книги.

Серед українських літературних премій більш-менш стійкий баланс між призовими бонусами фінансової винагороди та авторитетності втримує хіба «Книга року Бі-Бі-Сі», однак і в її поки недовгій історії вже перемагали як талановита художня проза, так і масове чтиво.

Головна ж українська літературна відзнака – Шевченківська – свій престиж давно втратила, хоча преміальний фонд суттєво наростила. Таким чином від охочих наблизитися до «духівника народу» відбою немає. Деякі імена виринають у списку з року в рік, аж поки тріумфально не переможуть. Щоразу вибір комітету премії викликає якщо не скандал, то хвилю насмішок і глузувань. Та поки гроші є, то й фарс триватиме. Врешті-решт, поважні члени комітету «шевченківки» могли б кивнути в бік Нобелівської премії, мовляв: «Та ви подивіться кого в них вибирають! То якогось китайця, то канадійку – про них же в Україні й не чув ніхто!».

Нобелівська чи Шевченківська – зрештою, більшість відомих літературних відзнак об’єднує наявність журі, яке власне й повинно відповідати за вибір лауреата. Організатори премії «ЛітАкцент року» у 2013 році відмовилися від такого журі на користь демократичного голосування авторів сайту. Мабуть, це рішення мало зробити процес визначення переможців більш легітимним, незаангажованим, унеможливити звинувачення в симпатіях чи антипатіях експертів до певних письменників, а отже, й підвищити престиж премії. Однак схоже на те, що головного болю в редакції «ЛітАкценту» після зміни моделі голосування лише додалося, а претензії та звинувачення за підсумками церемонії нагородження стосувалися переважної більшості номінацій. І навіть паралельне читацьке онлайн голосування, що переважно збіглося з вибором критиків, не врятувало «ЛітАкцент» від громів та блискавок незгодних.

На мій погляд, існує дві вагомі причини неоднозначності результатів «ЛітАкценту року – 2013»: це ускладнення процедури і розмивання відповідальності за рішення. При дистанційованому голосуванні трьох десятків людей (приблизно стільки критиків активно голосували в кожній із категорій) неможливо впевнитися, що кожен із них прочитав чи хоча б побіжно ознайомився з книгами всіх номінантів, а також важко зрозуміти критерії, що вплинули на кожне окреме рішення. Мені особисто складно було прокоментувати перемогу Мирослава Лаюка під час церемонії нагородження, оскільки я просто не знав, що саме вплинуло на рішення чотирнадцяти критиків, які віддали за нього свої голоси. Безумовно, Мирослав Лаюк – талановитий молодий поет, однак я голосував за іншу книгу, і пояснити можу хіба що свій вибір, а робити це після оголошення імені переможця, м’яко кажучи, недоречно. Інша річ, коли коментувати доводиться консолідоване рішення журі, уповноваженим делегатом якого ти виступаєш під час нагородження.

На мою думку, наближеним до оптимального форматом визначення переможців «ЛітАкценту року» могло б стати загальне голосування критиків при визначенні коротких списків і відповідальне рішення експертного журі на вирішальному етапі конкурсу. Звісно, можливість голосування «проти всіх» у такому форматі зникає, хоча цьогорічний результат у номінації «проза» я вважаю симптоматичним і передбачуваним. Врешті, не менш симптоматичним і передбачуваним виглядає вже нині ймовірний переможець прозової номінації 2014 року. Так-так, я маю на увазі Сергія Жадана.

Окрім несподіваної перемоги поета-дебютанта та вакантного титулу серед прозаїків, багато емоцій викликала перемога Михайла Бриниха в номінації «Есеїстика й літературознавство». Цією перемогою Падлюччо завдав іще одного болючого удару літературознавчому академізму, однак не всім бажанням Доктора судилося здійснитися того вечора, оскільки «Золоту бульку» віддали роману Наталки Сняданко. За «бульку» для Бриниха проголосувало підозріло мало (всього двоє) критиків, однак автор обіцяє працювати далі, аж поки антипремія не опиниться в його руках.

Іронічне ставлення Михайла Бриниха до «Золотої бульки» і до своєї творчості можна лише привітати. Звісно, «булька» – це епатажна і суб’єктивна відзнака, що зовсім необов’язково вказує на низьку якість книжки, радше засвідчує розрив між потенціалом автора чи розголосом навколо книги та враженням критиків. Отже, «Золоту бульку» закономірно присуджують талановитим і відомим авторам, а не літературним «покійникам» і маргіналам.

Не думаю, що «булька» стимулюватиме зрілого письменника писати краще, однак я також не підтримую закидів щодо помсти дріб’язкових і заздрісних критиків успішному автору. Бо іноді «булька» – це просто «булька», і якщо ви не вважаєте її існування вартим уваги, то просто ігноруйте.

Наталка Сняданко обійшла Любка Дереша лише на один голос. В читацькому голосуванні перемога «Фрау Мюллер…» була значно переконливішою. Однак, на мій погляд, у короткому списку на «Золоту бульку» бракувало явного фаворита – роману «Криничар» Мирослава Дочинця. З іншого боку, Дочинець свою «бульку» таки виграв. І то направду – золоту!