Початок Росією війни з Україною покладе край одразу декільком політичним проектам і, з огляду на це, стане початком епохи, контури якої важко передбачити. Цілком можливо, що у цієї епохи будуть свої переможці, але і переможених буде більше ніж достатньо.

Першим проектом, який завершиться, стане неабияк застарілий «русский мир». У своїх різних іпостасях - братів-слов'ян, євразійства, православного світу, великої Росії і т. п. - він явно вибивається з реалій сучасної політики. Придатні для епохи національного міфотворення ХІХ століття, всі ці методи маніпулювання давно повинні були канути в лету ще під акомпанемент сталінської зовнішньої політики в «братській» Польщі або внутрішньої - у Західній Україні. Дивно, як довго країна, яка піклується виключно про власний геополітичний зиск і сторіччями не має у своєму арсеналі нічого, крім військової сили, могла апелювати до ціннісних, релігійних і моральних імперативів, порушуючи їх при цьому на кожному кроці. Війна з Україною поставить хрест на будь-яких спробах надалі говорити про щось особливе у відносинах між народами, залишивши у них на деяких час лише ненависть.

Другим проектом без майбутнього стане та архітектура безпеки в Європі, втіленням якої сьогодні виступає ОБСЄ. Світ одного разу вже знав крах систем колективної безпеки, і тоді теж не обійшлося без втручання в справи сусідів під приводом захисту «братів», як і не обійшлося без активної ролі Москви. Такі системи будуються на неподільності безпеки, яка, теоретично, повинна робити будь-яку агресію занадто ризикованою і невигідною. Як показує практика, працює все це до певного часу: з появою рішуче налаштованого агресора, готового кинути на кін свою репутацію і піти досить далеко шляхом силового шантажу, система сиплеться. Почавши війну в Україні, Росія відніме у нацистської Німеччини лаври руйнівника колективної безпеки в Європі.

Третім впаде режим ядерного нерозповсюдження. І справа не в тому, що жертвою може стати саме та країна, яка добровільно, друга в історії після ПАР, відмовилася від ядерного арсеналу; а в тому, що після руйнування нормативних та ціннісних основ безпеки, фактор жорсткої сили посяде головне місце. Найшвидшим і найефективнішим способом різко збільшити свої можливості щодо цього є доступ до ядерної зброї, і шукати його стануть дуже багато хто. Протиставити цьому вмовляння, гарантії та санкції світова спільнота вже навряд чи зможе. Доля України при цьому, можливо, стане найбільш красномовним прикладом. Але разом з тим небажання або нездатність виконати гарантії безпеки, надані США і Британією Києву 1994 року в Будапешті, поставлять однакові хрестики і на гарантіях пороговим державам, і на будь-яких інших гарантіях, що надаються цими двома претендентами на світове лідерство.

І, нарешті, четвертим проектом, що зазнає краху, стане проект Європейського Союзу. У своїй урізаній – економічній та соціальній - версії він, звичайно, залишиться. Але його роль у світі стане порівнянна з тією жалюгідною роллю, яку відігравала вже тоді об'єднана Європа у світі « холодної війни»: без суб'єктності, амбіцій і можливості самостійно визначати порядок денний політики в самій Європі. Російські війська в Україні стануть найбільш красномовним підсумком спроб побудувати безпеку на основі європейських цінностей і м'якої сили.

Шанс зберегти проект Олімпійських ігор ще залишається. Зрештою, далеко не кожен олімпійський рік буде відзначений прикладами російської агресії. Багато в чому завдяки тому, що, на відміну від 1930 років, олімпіади проходять раз на два роки.