Коли з Москви починають лунати чергові зойки про утиски прав російськомовних на теренах колишнього Радянського Союзу, то вони, зазвичай, вже не сприймаються спільнотою незалежних країн як щось неординарне. Радше, міркують у Прибалтиці чи в Україні, у Кремлі чергова «криза жанру», а тому, аби заповнити паузу, там вдаються до перевіреного тематичного арсеналу.

Утім, за позірними провокативними і часто доволі неохайними спробами нагадати світові про свою «велич» і «впливовість», інтелектуальні кола Росії невтомно працюють над креативними проектами збереження чи бодай виправдання імперських впливів. Серед них – і так звана «Русская доктрина» (Серґієвский проект), який намагаються запропонувати не тільки «титульній нації» у самій «ерефії», але й численній діаспорі.

У доволі об’ємному тексті знаходимо, зокрема, доволі екзотичне визначення майбутнього наднаціонального утвору, конструкція якого й запропонована «Русской доктриной». Це – «мережева імперія», за зразком, як пишуть автори проекту, давніх православних іноків, починаючи зі Сєрґія Радонєжкого, які, власне, й були «піонерами російськості» на неймовірних обширах Сибіру, Півночі, Далекого Сходу, аж до Аляски. Нині, коли минуло ледь не півтисячоліття, проектанти «мережевої імперії» вирішили за потрібне актуалізувати цей принцип, спираючись, зокрема, на осередки РПЦ за кордоном, а також на острівці діаспори, яка суттєво зросла, у тому числі, завдяки бездарній політиці найвищих патронів «Русской доктрины».

Мушу зауважити, що замість стрункої і ексклюзивної моделі, Сєргієвскій проект є такою собі мережевою мішаниною кількох основоположних принципів, які, далебі, вже знаходили собі застосування за інших умов та інших часів. Їх відлуння можна подибати й сьогодні, – але цей факт, мабуть, свідчить не стільки на користь «РД», як акцентує на її епігонстві і вторинності.

«Мережевою імперією» демократії намагалася свого часу бути Америка, правда, оскільки завданням Вашингтона було просування стилю життя, а вже відтак власне лобізм державних інтересів, то осередками цієї «імперії» первинно були різноманітні гуманітарні місії, допомогові організації, фонди та неурядові структури. Вони утворювали (і донині успішно це здійснюють) потужне лобі у владних структурах, відтак, відчувши, що критична маса прихильників ідеї нагромаджена, пробували здобути владу. Ясна річ, руками своїх симпатиків чи репрезентантів.

Методом «мережі» успішно послуговується й імперія «Аль-Каїди», але вона, радше, відповідь на експансію США, інструмент спротиву чужим ідеям, світогляду і світосприйняттю. Численні медресе та духовні центри ісламу, вибудовані у контексті новітнього «великого переселення народів», є приблизними орієнтирами і російському православ’ю, недвозначно окресленими у «Русской доктрине». Зрештою, якщо вже бути відвертим, то і мета Сєргієвского проекта не надто відрізняється від мети ісламських фундаменталістів, – означити «червоними прапорцями», де сфера впливу «американського», а де має інтерес Москва.

Еклектичність «Русской доктрины» і в інших фундаментальних підходах – зокрема, пронафталіненою радянщиною несе від макабричного поняття «наднаціональної нації», якою, на думку авторів, є «рассіянє». Невтілений в СРСР прожект «совєтскаго народа» тепер знадобився і новій Росії.

…Але парадокс полягає у тому, що Москва ніколи не була імперією у класичному розумінні цього слова. Причин чимало, мабуть, найголовніша – у невігластві, а від нього – й жорстокості тамтешніх тоталітарних режимів.

Імперії (зокрема, Римська чи Британська) були втіленням принципу універсальності – тобто якої-не-якої, але толерації культур, вірувань чи життєустрою звойованих народів. Римлянин був римлянином, і годі уявити, що якогось варвара намагалися долучити до сонму «великого римського народу». Більше того, колишні метрополії активно послуговувалися досвідом «менших братів», а не робили з власного «уставу» обов’язковий документ для «чужих монастирів».

Судячи з останніх подій в Криму, Москва йде у світ не тільки зі своїм «уставом», але й зі своїм монастирем.