Олег Миколайович, шахтар зі Львова. 23 лютого йому виповнилося 60 років, саме у цей день він вийшов із коми в од ній зі столичних лікарень . Каже, що це у нього – другий день народження! Ми говоримо в його палаті. Надворі сонце – вперше за кілька місяців.

« Ті дівчата, котрі мене розділи на Майдані і рану перев’ язали, крапельницю зробили дуже професійно, - вони мені врятували життя. Хотів би їм подякувати. І шоферу дякую, що віз мене сюди по тротуарах, бо були усі мости, дорогі перекриті..Він мене терміново сюди привіз, а я вже був ніякий….

…Перший раз ми були на майдані в грудні. Я був тоді у перший сотні. Ми блокували станції метро, щоб беркут нас із середини не дістав. Це вночі, а вдень допомагав на кухні. Воду носив; отих три чани, що під ялинкою були, то ми там куліш, борщ варили. Я там майже 10 днів, з восьмої до восьмої, тяжко трудився. Одягався навіть легенько, бо постійно в роботі. Пилипишин з експоплази нас вигнав, нагло вигнав. Ми на нивки добиралися. Я приходжу на десятий день , а охорона не пускає. Я попросив речі свої забрати, а вони мені сказали, що Майдану нема, а речі усі на машину погрузили і вивезли. Так я повернувся лише з паспортом…додому…

…Вдруге у січні приїхав. На Миколая нам дуже багато зефіру на кухню приносили, то я брав отой зефір ходив по Майдану і роздавав тільки дівчатам; казав, що то вам від Миколая….

Не шкодую про жоден день, що провів на Майдані. Дуже дух піднесений, патріотизм. Я дуже таке люблю, щоб була взаємодопомога. Я - з шахтарських країв. Там коли під землю спускаєшся, завжди всі знають про тебе - хто ти і що. Тут атмосфера була подібна. Мене не кинули, стягнули. Прооперували, усе зробили.

….Я готував філателістичну виставку до 200 років Шевченка, вона мала піти за кордон. Сімнадцятого якраз працював над цим. Почув по радіо і по телебаченню, що мирні переговори і затишшя. А на наступний день – знову наступ, гранати, люди гинуть. У мене аж руки затряслися. Я зрозумів, що працювати не зможу. Плюнув, зібрався і приїхав на Майдан, дев’ятнадцятого вранці. Потім дізнався - біля мене сидів тітушка. Ми сідали на автобус, дали по 100 грн за доставку, а він, як виявляється, слідкував за маршрутом нашого автобуса, бо на першій же зупинці,- ми вийшли покурити,- він перебіг на ту сторону, сів у машину і назад поїхав. Хлопці спитали, чи я його знаю. Виявилось, що усі перший раз бачать, а чого втік – ніхто не знає. Кинулися перевірити речі, чи бобму не залишив, але нічого не було. Під’ їхали до Києва. Обстановка дуже напружена. Нас одразу оточили якісь озброєні поліцейські. Просили дозвіл, але за нами ще 6 автобусів під’ їхало з різних регіонів, то вони все ж нас пропустили.

Приїхали на Майдан, а мене так усе пригнітило… Наш будинок профспілок як погорів! Ми завжди у ньому таку чистоту підтримували, прибирали.. Вони навіть не дали його погасити, а тим водометом поливали нас. А на наступний день ми взяли дерев’ яні щити і ним и сцену загородили, бо не було більше чим.

День пройшов постійно під вибухами, але більш спокійно…

А ввечері у мене почався крос з перешкодами. Ми бігали до вулиці Театральної, туди машини під’ їджали одна за одною. Звідти носили скати, дошки на Майдан. Ота барикда, що навколо сцени, – ми її за ніч побудували. Дуже шкода мені батюшкіну палатку, що біля стели. Я туди, ще з кухні дрова носив…

Записався в самооборону. І мене навіть не питали хто, що звідки. Привели під сцену, години 3-4 ми простояли. А потім пішов під ялинку – завалився спати, бо не було де більше, а сил вже не мав зовсім. Поспав 2 години, потім охороняв біля сцени палатку з їжею. Три години охороняв. Під ранок почався знову штурм. Я дивився, що на барикаді дуже людей багато стояло, не одна сотня. І як поблизу тієї сотні щоразу вибухає. І ніхто не поступився. Такі залізні люди були, з такими нервами і характерами. Гімн проспівали, а потім беркути у консерваторію вчепилися, хотіли підпалити. Її загасили. І з глобуса і стели їх вибили наші. Я сам навіть покидав трохи. О 10 годині побачили, що потрошки усі перебираються через барикади і ідуть у наступ до Львівської брами. Я так зрадів...і до тих жінок, що у палатці, котру охороняв зголосився. Сказав, що у туалет піду, а сам побіг з усіма. Скати там розкидали, підпалили. Закріпилися. Я був радий, що відвоювали свою територію.

Минулого разу ми стояли в Жовтневому 5 днів. Периметр охороняли, на кухні гарним дівчатам допомагали. Я залишив там свій рюкзак і каримат. А коли приїхали, дев’ятнадцятого лютого, кажу: «Жовтневий заняли і якась падла там зараз спить на моєму спальнику, але то не надовго». І у мене був такий піднесений настрій, дух. Дивлюся, усі дряпаються схилами до Жовтневого, - і я тут не міг втриматися! Як без мене, мій Жовтневий?! Схопив щит і поліз разом з ними. Я когось підштовхував, мене підштовхували..слизько було. Перебігли через дорогу, притулилися щитами до стіни, пересувалися обережно до входу…Начебто спокійно і усе нормально. Я думав, що отой Жовтневий зараз займемо. Але 5 бійців пішли ще уперед метрів на 10. Я розумів, що то небезпечно. Підбіг до них і кажу: «хлопці, тут не треба стояти, давайте повернемось назад…»…і у цей момент, тільки встиг це промовити, - мене підстрелили. Я впав на бік, мене на щит поклали, усередину до Жовтневого затягнули, одяг роздерли. Ось тільки фєнічка лишилась. Наклали жгут, крапельницю зробили – молодці. А потім голого на тім щиті через весь Майдан пронесли. Шофер у Швидкій нісся, як угорілий по піших одних тротуарах. Поранили у ногу. Якась така куля, що крутилася і у стегно залізла. Її тільки 4 дні, як знайшли. Спочатку думали, що вона на виліт пішла, а робили рентген легенів і знайшли. Тепер у Німеччину, напевне, направлять.

Як у лікарню потрапив - не пам’ ятаю, бо впав у кому. Клінічна смерть була від цієї кулі. Вона мені там пошматувала кровоносні судини. Діра велика після неї. Отямився 23 го і спитав, що зі мною сталося. А я назвався ще у швидкій «Хуліком» - це моє байкарське поганяло, бо не хотів свою родину підставляти. Там у Львові приходив наш падло-дільничий ,анкету заповняти про учасників Майдану. А я відкрито носив значок майданівця. А Вова, дільничий, заповнював анкети про мешканців цього будинку. Я питаю : «кажи, чого ти прийшов, чому там дві квартири пропустив, а одразу у третю?». А він відповів, що це є справжня анкета учасників Майдану. Я його нагнав з матюками. Він мене вже декілька разів підставляв. Я дільничих там добре знаю, бо мій батько був дільничим і загинув при невідомих обставинах ще у радянські часи; певне, теж комусь насолив. Я йому прямо у очі сказав, що такого падли як ти тут ще ніколи не було і ти тут довго не затримаєшся…

Так от назвався Хуліком, а коли прокинувся мені медсестра сказала, що уже можу нічого не боятися, казати своє справжє ім’ я. Бо був момент, що приходила медсестра робити інгаляцію і не знайшла мене у списку.

Права у мене з 73 року. Байкер я теж з 70их. Дуже люблю розїджати по усій краіні. На байкарські фестивалі і пікніки. На останні, ще й запрошення повинне бути. Мене багато хто з байкерів знає! Якби ви написали у інтернеті, що то Хулік, – вони знають, що це я, - я б не пропав.

Богу дякую, що дістав на себе ту кулю, бо, якби не я получив, то який-небудь молодий хлопець. А воно б йому усе життя зіпсувало. Або б без ноги лишився, або з коми міг би не вийти. А я не шкодую ні за чим. Тут мене правда героєм називають, але я кажу - я не герой. Я приїхав сюди з конкретною метою: задушити 10 озброєних до зубів беркутів та тітушок. Я ні того із того не зробив. А під кулі багато хто ліз…і ніхто не боявся, ніхто не поступився..

Я 23 го запросив усіх філателістів у ресторан, мені навіть листівку зробили. Але так сталося, що я був тут. Але нічого, ще зустрінемось. Займаюсь я цим з 70х років. Виставки роблю за кордоном. Медалі маю. Часто у Польщі і Румунії. Колекція велика дуже. Заявку не пишу навіть, бо мені вже просто запрошення шлють. Нас 3 людини таких на Україні і усі мої друзі зі Львова.