«Ми йшли на мітинг у піднесеному настрої. Приготувалися: взяли парасольки й вдягли плащі, бо навчені яйцеметателями з попереднього заходу. Спілкувалися з однодумцями, співали гімн. Пішли в доброму гуморі, бо зустрілися з друзями, з Тетяною Заровною, яка організовує євромайдани з грудня минулого року.  Я пішла раніше, ніж щось трапилося. Взагалі нічого підозрілого не відбувалося.  Одні йшли, інші підходили. Приїхала додому, включила трансляцію з веб-камери. А там площа порожня і машини «швидкої». Одразу зрозуміла, щось сталося» - так розповідає про події 13 березня активна учасниця місцевих євромайданів Інесса Берус.

В той вечір загинув 22-річний Дмитро Чернявський. А учасники проросійських мітингів показали своє справжнє обличчя. Нажаль, ця потворна пика мало кого злякала, адже не відбулося масових затримань сепаратистів правоохоронцями (хоча дехто одразу оприлюднив конспірологічну теорію, що Дмитра мовляв, свої ж і вбили, щоб виправдати використання сили проти прихильників триколорів), навіть суд дозволив проводити сепаратистські мітинги, не розгледівши в них небезпеки для громадян. Далі — більше. Донецька обласна рада включає проросійських активістів до складу робочої групи, яка ще 3 березня ухвалила рішення про референдум.

А які настрої серед самих донеччан? Знову Інесса Берус: «Зранку прийшла на роботу – розмова про минулі події. Є люди, які впевнені, що то приїхали «бандеровці» і вбивство — то провокація. Ніяких «бандерівців» звичайно не було. Були так звані «російські туристи», нарвані хлопці. Вони надзвичайно агресивні, наче чорна хмара, гукають «Росія! Беркут!». Донеччани достатньо пасивні, важкі на підйом. Я не хочу нікого образити, я сама народилася в Донецьку. Але мені здається, що у більшості людей тут нема коріння. І основна маса думає приблизно так: мені все одно — Україна чи Росія, аби була робота. Але є багато інших. Вони, можливо, не знають слова гімну і співають його дещо коряво, але вони хочуть жити тут і будувати країну для себе без «допомоги» північного сусіда. Серед них багато молоді. На відміну від проросійських мітингів, де багато бабушок, які судять про Росію переважно по серіалах, а скоріш за все мріють про Радянський Союз».

Проукраїнськи налаштованих громадян на Донечині все ж більше, ніж у Криму. Але підготовка «кримського сценарію», здається, не приховується. Заяву Арсенія Яценюка про статус російської мови і збільшення повноважень місцевих органів влади мало хто почує. Тут головне — федералізація, а краще — конфедерація. І здається, що форма превалює над змістом. Головний тезис — годі годувати Київ (Львів, гуцулів — список великий). Дивно, що люди, які вважають маніпулятивними агітки 90-х, де говорилося, що Україна годує СРСР, не проводять зовсім ніяких аналогій зі «злиденним сьогоденням».

Накачуваний страхом і ненавистю локомотив «Донецьк» ось-ось зірветься з гальм. «Мені здається, що нова влада недооцінює те, що Донецьк — це колиска тієї сили, якої вони тільки-но спекалися, - зауважує Інесса Берус. - Це їхня вотчина, і так просто тут ніхто своїми місцями не поступиться. Тут все побудовано під молодшого Януковича, тут навкруги його друзі і партнери, все налаштовано під його вплив. В Донецьку все надзвичайно монолітно. Згадайте, як Янукович будував свою вертикаль, коли прийшов до влади. Так треба і руйнувати її. Не лише саму верхівку, а вглиб на 3-4 рівні. Це ті люди, які пригодовані, яким є що приховувати. Зняли б цю частину, і не було б з ким домовлятися Януковичу і Путіну. Я розмовляла з офіцером з відділу сепаратизму СБУ, коли з’явився «народний губернатор» Губарєв і перші російські прапори. Відповідь: всі питання вгору. А де це «вгору»? В Києві чи в Ростові?»

В умовах фактично ворожого оточення любити Україну не легко, навіть небезпечно. Але кількість учасників руху за єдність України зростає. «Можна не виходити на мітинги, - продовжує Інесса Берус. - Але тоді можна і не дихати, і не жити. Чому ми в своїй країні не можемо вийти і сказати, що ми за мир, за єдину Україну? Організатори намагилися розвести наші мітинги по різних місцях, на різний час, але перед провокаторами стоїть конкретна мета — всіх порвати. Тому всі спроби уникнути протистоянь невдалі. Зрозумійте: усі ці проросійські мітинги наносне, привезене. Вивезуть їх — і все скінчиться. Але, на жаль, не для того їх привозили, щоб просто так все скінчилося».

Донецькі антимайданівці не дочекалися обіцяних «бандерівців» зі Львова, бійців «Правого Сектору» з Києва, навіть 40% з зарплати на відбудову Києва ні в кого не вирахували. Здавалося б, час замислитись, а чи існують ці страшні примари взагалі? Але вигадувати ворогів легше, ніж працювати над розбудовою нехай не країни, а хоча б свого регіону.

І найстрашніше. 14 березня проросійські активісти на місці загибелі Дмитра Черняховського, куди донеччани несли квіти, щоб вшанувати пам’ять героя, встановили дошку з фотокартками загиблих за час боротьби проти влади Януковича правоохоронців. Любити Україну в Донецьку страшно.