Так сталось, що 1 квітня – Міжнародний день сміху – завжди припадає на час Великого посту. Це завжди вибір. Але це не обов’язково гріх. Тому, я щиро вітаю цим днем усіх, хто має в своєму серці хоч крихту гумору та здорового глузду, особливо в такий непростий час.

Безсумнівно, почуття гумору – це унікальний дар Божий. Один з найбільш яскравих та необхідних здоровій людині. Більше того. Сміливо можна стверджувати, що почуття гумору – одна з найбільш елітарних та благочестивих рис людини. Узагалі, всі люди поділяються не лише на поганих і добрих, але й на тих хто має почуття гумору і тих, хто його не має. З іншого боку, люди, які вміють над собою сміятися – рідко коли бувають злими, підступними чи злопам’ятними. Як і навпаки: той, хто не вміє вчасно засміятися або пожартувати – швидше за все людина, м’яко кажучи, погана. Сучасне Пастирське богослів’я приділяє особливу вагу феномену сміху, оскільки сміх є одним із проявів душевного та духовного стану людини.

Ось кажуть, що за життя Ісус не сміявся. Так само пишуть історики Церкви про те, що Лазар Четверодневний після першого свого воскресіння з мертвих ніколи не сміявся. Не думаю, що вони цим показали приклад для всіх наступних поколінь християн. Вони звичайно ж, будучи цілком нормальними людьми, поведінка та емоційний стан яких допускав присутність сміху. Сміятися нормально. Ненормально сміятись не над тим, чим потрібно сміятись, або неадекватно реагувати на несмішний чи недоречний жарт. Біблія містить чимало прикладів наявності почуття гумору в своїх персонажів. Інша справа, що зараз ми живемо в іншому часі та в іншій традиції, і не завжди можемо помітити цей нюанс. Особливо, без добрих знань герменевтики.

Бажання, тобто вміння сміятись над собою – одна з ознак смирення. Людина, яка може по доброму посміятись із власних недоліків – подібна до дитини. А дітям, як відомо, належить Царство Небесне. Ось і Православна Церква ніколи не засуджувала сміх. Радше вона прагнула облагородити, освятити той сміх, котрий піддався мирським стихіям, і є завжди ознакою нечутливості, нелюбові, байдужості до інших, та навіть, – гордині. Почуття гумору “остроумие” грунтується не на “гостроті”, але в першу чергу на “умі” – “розумі”.

Очевидно, ще з поганських часів з’явилася звичка не розрізняти таких деталей, і вшановувати піст особливою суворістю та насупливістю брів. Звісно, покаянний дух не сумісний з нестримною та немотивованою радістю. У дні посту недоречні святкування та забави. Але це зовсім не говорить про те, що на час посту люди повинні забути про почуття, притаманній власній природі гострого розуму. Навпаки. Пригадуєте, як навчає про це Євангеліє: «А як постите, то не будьте сумні, як лицеміри, бо вони зміняють обличчя свої, щоб людям що постять. Істинно кажу вам, що вони вже отримують нагороду свою. А ти, коли постиш, намасти голову твою і вмий обличчя твоє, щоб ти посту свого не перед людьми, але перед Отцем твоїм, що в таїні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно». Христос не засуджує людей за те, що вони веселі. Навпаки. Він осуджує тих, хто хоче себе показати у невластивому їм вигляді особливої побожності та церковності. Спаситель чітко забороняє лицемірити!

Відомий сучасний старець і подвижник Йосиф Вартопедський (+2009) коли помирав, то був зосереджений на молитві. Але після блаженної смерті стало помітно, що він все більше почав посміхатися. Сьогодні його посмішка для багатьох православних християн –  символ християнської радості та надії.

Ще хочу згадати один цікавий епізод. Раніше в нас, у Тернополі, коли православним бути не можна було, всі храми належали уніатам. Якось в домі місцевого купця почала плакати ікона. Згодом її перенесли до Чеснохрестської церкви, де вона отримала назву Тернопільської чудотворної ікони Божої Матері. Оскільки ця ікона там часто плакала і сумувала, то її друга народна назва – “Плачуча” ікона Богородиці. Нині ця історичної ваги ікона зберігається в митрополичому соборі УАПЦ і вже давно не плаче, зате біля неї не перестають звершуватись чуда навіть до нашого часу. Більше того. Якщо добре вдивитись у лик Богоматері, то можна помітити, як Вона буквально посміхається! І хоча списків ікон Богородиці, на яких зображено усмішку Діви Марії, в принципі, не рідкість, все ж, цікаво прослідкувати, як в одних умовах одні й ті самі християнські святині плачуть, а в інших – посміхаються.

А, взагалі, у всьому треба знати межу. Католик о.Ян Твардовський коли писав своє “Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Усміхнений”, здається, трохи перегнув палицю. Радість та сміх не можуть бути самоціллю. Це лише один із безлічі доступних людині емоцій та способів її взаємодії зі світом. Радість абсолютною може бути лише тоді, коли це християнська радість. Чого я всім нам і бажаю не тілько сьогодні, але й завжди!