Неодноразово доводилося чути в контексті анексії Криму, мовляв, от погляньте, яка класна річ – монархія. Коли все залежить від волі однієї людини, легко мобілізується армія, слухається чиновництво, поважає і любить народ. А демократія – відстій і фуфло. Погляньте, як вони зволікають, як зважують кожне рішення, як продумують кожен крок, як не поспішають із розкручуванням маховика санкцій. Нудні, повільні, прискіпливі бюрократи. Їм потрібні експертні висновки та легітимність кожного рішення. Сенати, конгреси, комісії, парламенти, ради, комітети працюють, голосують, всі плюси-мінуси вимірюють... Не треба всього цього – бомбіть, бомбіть негайно або дайте нам свою високотехнологічну зброю. Так думає в нас дехто.

Але ніхто на Заході не може й не хоче отак просто взяти і розбомбити Ульяновськ. Ніхто не хоче бути адекватним неадекватному монархові, який, до речі, робить із себе новітнього Бісмарка не для відродження якогось гордого античного мілітарного етосу, як здається декому, а для того, щоб вільно і "невозбранно" красти та задовольнити ВПК і військових. Це єдина прагматика Путіна. Ну, ще, певна річ, продаж газу і нафти. Це не "консервативна революція", а шалена історична ретардація. Його "висока місія" імперського начальника, якою так лякають мирні пострадянські народи, в основі своїй чудернацька. Вона не має реальних підстав і сенсу.

Воля монарха насправді потрібна не для відродження СРСР, а для колективної ілюзії відродження СРСР, для перетворення фантомного болю мільйонів співвітчизників на фантомну радість. Ця воля використовується з примітивною метою: надати антропологічному виду гомо постсовєтікуса почуття обраності та гордої самотності. Путін для цих людей – носій абсолютної правоти. Дарма що віртуальної. І ця правота фатальна для російського народу. Вона приблизно така ж як косметологічний кабінет замість травматологічного відділення для людини, яка потрапила у важку аварію, поламавши собі ноги, руки, шию і хребет. Певна річ, операція з пересадки шкіри з сідниць на шию відбувається під наркозом. Куди ж без нього...

Путін працює у садо-мазо-стратегії, яка вийшла за межі політичного у простір чистої фантазії і служить засобом для простої речі – максимального відриву від реальності. Для цього і пропаганда з чітким розподілом на чорне і біле, "ми" і "вони", "наши" і "немцы". Чому більшість росіян сприймає політику Путіна як позитивну програму? Тому що він пропонує не правду, а відчуття правоти, підігруючи колективній пам'яті. Бо ж минуле, на відміну від сірого сьогодення і непевного тривожного майбутнього – солодкий рай, де били, але любили, трахали, але годували. В режимі і за розкладом. Минуле – не правда, а правота. Замість підштовхнути свідомість людей до змін, до щеплення відповідальності Путін проводить маневри з минулим, де свідомість була максимально зневоленою і контрольованою. Росіяни й тепер відмовляються від власної волі, делегуючи її одній особі. І так само з однієї особи згодом питатимуть. Як убили колись останнього царя, який так само був заручником власної величі.

Система Путіна прагне залишитись при житті з однієї простої причини: вона програє. Програє раціоналізму, прагматизму, вивіреності дій. Програє, бо не має простої речі – стратегії суспільного життя і привабливої моделі існування тут і тепер. Тому анексія Криму не додає цій системі рівно нічого. Крім солодкої радості мільйонів, яку вже завтра доведеться годувати іншою "великою перемогою".

Страх росіян перед Майданом – це страх перед відповідальністю, а страх Путіна перед Майданом полягає не в тому, що його можуть так само легко скинути, а в тому, що тут, під самим носом у нього, виявляється, люди сповідують цінності, в яких йому взагалі немає місця.

А нам залишається тільки одне: перетворитися на нудних, повільних і прискіпливих бюрократів із сильною армією. І стати людьми, які володіють правдою, а не правоту. І ця правда – суверенна і своя.