Ніхто не передавав в ефір замасковану під погодне зведення фразу: «над усією Україною безхмарне небо». Ніхто не намагався заспівати на новий лад  хіт польського короля джазу Єжі Петерсбургського та української співачки Клавдії Шульженко про те, як «нам оголосили, що почалася війна й закінчився мирний час».

Проте на всій планеті дії військової машини путінського режиму порівняли з фашистськими. Провели аналогію з Судетами, до місця пригадавши пророчу  фразу В.Черчилля, що новий фашизм прийде під антифашистськими прапорами. Показали в синхроні промови Адольфа Гітлера й Володимира Путіна з проблеми допомоги своїм народам на чужині.

У німецькому Бундестагу провели полеміку між політиками, які знайшли й не виявили схожості Путіна з Гітлером. Не кажучи вже про свастики на державному російському триколорі, що заповнили інтернет всіма мовами.

У історичних паралелях, дійсно, проглядається багато монозіготного, що мовою генетики означає не повну, але ідентичність. Можливо, як і в інших випадках військового віроломства, поєднаного з брехнею наступальної пропаганди.  Факт —  Крим зазнав  путінської окупації, що окремими рисами схожа на гітлерівську, але самостійної, як явище ординського походження. Її коріння в  Москві, її символи  й гімни з епосі, що пішла в небуття, її живить ненависть до західної цивілізації. Така сама, як сочилася з теорій «загострення класової боротьби»  І.Сталіна і промов  одіозних радянських ідеологів.

Радянські й німецько-фашистські анексії. У чому їх історичний збіг, і чого нам чекати від  орлиного режиму  з двома головами замість однієї?

Третій рейх діловито встановлював новий порядок, нещадний, антигуманний, але суворо регламентований, організований і  матеріально підкріплений. Рейхскомісаріати, гауляйтери, цивільні адміністрації та військові комендатури разом з силами поліції створювали функціонуючу систему управління.

Приєднання до Німеччини чеського краю Карлови Вари  відбулося фактично без зупинення місцевих підприємств і компаній. Німці тріумфували, чехи горювали, але інфраструктура Богемії не постраждала. Чеські ветерани, які пережили ті нелегкі часи, розповідали: їхнє життя не змінилося на гірше, й вони  навіть переймали у німців багато правил  ведення господарств і бізнесу. Звісно, поки не почалася війна. Але чим краща німецька дисципліна порівняно з радянським нехлюйством?

На територіях, захоплених  радянськими військами, через два роки після Судет, все відбувалося інакше. Тут правив хаос. Він був головним предметом експорту й відмінною рисою нового життя на приєднаних землях. Опанувавши плацдарми, зазначені в пакті Молотова-Ріббентропа, військові несли рутинну комендантську службу, як і фашисти «скрашуючи» сірі будні  репресіями й депортаціями. Але самоврядування налагодити не могли. Не вистачало ресурсів, кадрів, а головне знань і повноважень. Військово-бюрократичний апарат, що виконує вказівки центру, не здатен був реагувати на запити місцевих громад, груп, не кажучи вже про окремих персон.

Окупувавши 1940 року Бессарабію, радянські війська не змогли де факто встановити там радянську владу. Нові адміністрації займалися експропріацією, забороняли приватне підприємництво, встановлювали високі квоти на сільськогосподарську продукцію, але були безсилі  відновити економіку регіону.

Показовий приклад — виробництво керамічної черепиці на землях, багатих різними видами глини. Дахи всіх будинків за Дністром раніше робилися лише з цього дешевого, практичного, теплоізоляційного матеріалу, який спочатку виготовлявся на міні-фабриках у німецьких колоніях, а потім технологію поширили по всьому півдню нинішньої Одеської області.

Але з приходом радянської влади галузь була знищена, як і багато інших джерел добробуту населення Буджакського степу: ремесла, ринки, зв’язки. Звучить парадоксально, але напад Гітлера 1941 року списав економічну катастрофу Бессарабії, породжену радянською окупацією, на війну. Вона переформатувала кордони й устрій всього континенту. Здавалося, назавжди.

Небезпека нинішнього становища Криму теж полягає  в можливій спробі списання злочинних і бездарних планів кремлівської корпорації на новий виток військового протистояння. Переможна анексія зазнала краху. Очевидний подальший розвал економіки Криму, не змінюються  перспективи його тривалого перебування в ролі дотаційного суб’єкта. Вал проблем наростає, і наростатиме.

Як їх розв’язати, ніхто поки не уявляє, але зрозуміло, що за наслідки  анексії в XXI столітті доведеться платити високу ціну? Якщо знаходити відповідь у руслі запропонованої Путіним логіки минулого століття, то варто придивитися до підсумку «маленької переможної війни» в Богемії? Тобто скористатися досвідом Судет, але не 1938-го, а 1946 року, коли відроджувалася з попелу розірвана й знищена батьківщина Яна Гуса.

За рішенням Потсдамської конференції Чехословаччина отримала право на «гуманне й впорядковане передання» всіх німців, які проживають на території країни, фатерленду. Депортація відбулася з 25 січня 1946 до листопада цього ж року й торкнулася понад 2,5 мільйона осіб. Залишитися на своїй землі чехи й словаки дозволили 244 000 німцям — антифашистам, які є цінністю для економіки й тим, хто перебував у шлюбі з корінними жителями.

Через вісім років після ейфорії й торжества «непереможного німецького духу» настав сумний  для переможців і переможених фінал. Невипадково через три роки четверта Женевська конвенція назве анексії й депортації злочинами проти людства, хоч би під якими приводами вони відбувалися. Люди мають жити у своїх домівках, недоторканних для злочинців будь-якого масштабу: розбійників з великої дороги та могутніх диктаторів.

Мені добре знайома давня богемська історія, розказана в дивних городках північно-західної Чехії, мудрими літніми людьми, які зберегли любов до німецької культури, але проклинали все життя сусідів німців, які криками «Дойчланд юбер алес» зіпсували власні й чужі життя. Процес анексії не має зворотного ходу, запущений одного дня, він, мов дзига, крутитиметься довкола власної осі поки не зупиниться, тобто впаде.

Фізичне й моральне позбавлення влади окупаційного режиму,  — єдиний вихід із ситуації, що склалася. Анексія «без єдиного пострілу» закінчується так само, як і криваві війни. Тільки одні жертви йдуть одразу й назавжди, а інші  вічно залишаються постраждалими. Біженці, вимушені покинути півострів, і люди лояльні до нової влади, ущемлені режимом або  ті, хто отримав від нього блага, — всім видані векселі для погашення.

У Саратському районі Одеської області є село Новоселівка, де корінні жителі молдовани створили свій музей. У ньому зберігається  чимало родинних альбомів. Гортаючи їхні сторінки, я знаходив пожовклі фото братів, знятих у солдатській формі різних держав. Одного призвали до румунської армії 1939-го, а другого «постачили батьківщині» радянські воєнкоми 1940-го.

Безлика машина агресії нехтує родинними зв’язками, почуттями, самими основами  людського життя. Їй подавай патріотичні гасла й зімкнутий стрій бездумних людей. Сьогоднішній Крим — це машина часу, де наших друзів, братів і співгромадян  перемістили в той час, який жителі Новоселівки, Карлових Вар і величезного простору від наших кордонів до Атлантичного океану вже віддали до музеїв.

Лише там, підживлюючи уяву й стримуючи сльози, варто розглядати експонати причин і наслідків захвату чужих територій, жахливих незалежно від філософії агресорів: гітлерівських, сталінських або путінських.