Територіальні зміни у світі стаються часто, збагачуючи національні міфології. У Фінляндії нікому не треба пояснювати жартівливу рекламу пива «Карелія», якого можна випити багато без шкоди для шлунка: «Карелія — ніколи не повернеться». Гра слів зрозуміла саме тому, що фінни дбайливо плекають пам’ять про втрачені під час Другої світової війни території. І попри міжнародне офіційне узаконювання кордонів, цілком зрозуміло сподіваються на повернення.

Невизнана юридично ні Україною, ні світом російська анексія Криму залишає нам більше сподівань повернути контроль над окупованою територією тільки тому, що українське військо не відстрілювалося. Цілий місяць неоголошеної війни на півострові я з острахом гортав стрічки новин, аби не прочитати про бойове застосування українцями зброї. Перша ж перестрілка узаконювала б анексію назавжди, бо після гарячих боїв не залишається однозначно правих і винуватих. Важкий для виконання наказ «Триматися!» означав для українських військових, що їх залишили триматися невизначений час, але з визначеним сумним результатом. На диво, в наших військах не знайшлося жодного кровожерного маніяка, котрий у най-турсівському стилі постріляв би нападників. При цьому не бракувало справді героїчних українських офіцерів та курсантів, які зберегли честь мундира. Виведені на материкову частину країни, вони становитимуть найлояльніший, найперевіреніший склад українського війська. Війська, яке з бутафорського атрибуту авторитарної влади стає життєвою необхідністю для загроженої країни.

Після того, як окупований Крим покине останній український солдат, усе тільки почнеться. Україна вимушено вступає в затяжну неоголошену війну з РФ, зокрема, готуючи й переозброюючи разом з західними партнерами свої армійські частини, які тепер будуть напевно розміщені на східному кордоні, інколи проводитимуть маневри та міжнародні навчання в українському Степу. Вороже налаштована Україна вимагатиме від Кремля теж постійно утримувати відповідне по чисельності боєздатне угруповання зі свого боку, не тільки в Криму, а й по всьому кордону. Раніше це було непотрібно, але тепер ворогувати з Україною обійдеться для Кремля так само недешево, як і бути ворогом інших країн, у яких Москва колись відхопила шмат території. (Гм, а чи існує такий сусід, який не постраждав колись од російської аґресії і не бажав би повернути свої території?) Відновлювана українська армія відтепер розгортатиметься в загрозливий східний бік, вибудовуючи лінії оборони та схеми захисту. А якщо в далекій перспективі вистачить грошей на відновлення тактичної ядерної зброї, то не треба навіть гадати, в чий бік вона буде націлена для стримування.

Треба тверезо усвідомлювати, що Крим повернеться не раніше, як у Москві паде путінський режим і стримувані досі вертикаллю території розпочнуть парад суверенітетів. Ждати цей бажаний момент можна активно, дієво, наближаючи його політичними й економічними акціями. Українська влада розкачується довго через сьогоднішню внутрішню нестабільність, але поступово, разом з приєднанням до міжнародних санкцій проти РФ, наші кордони будуть закриті, торговельні зв’язки перенаправлені в інші країни, співробітництво в найрізноманітніших сферах зведеться до переговорів про повернення окупованої території. Втім, Російська Федерація сама себе заганяє за залізну завісу, закривається зсередини в найгірших традиціях звичної московської політики, що періодично унаочнє азійське походження її політичної культури, тому з вільного боку залізної завіси треба буде тільки підштовхнути того, хто вже падає.

Утрачений політичний контроль над Кримом не означає для української влади звільнення від обов’язків перед тими українцями, яких не змогли захистити від інтервенції. Цілком може виявитися, що утримання окупованої території потребуватиме не менше бюджетних коштів, ніж раніше. Передусім має бути не тільки проголошений, а й твердо дотримуваний принцип переваги людини: Українці — понад усе! Права і свободи українських горожан, які опинилися на окупованих територіях, мають захищатися не менш ревно, ніж інших українців. Тож напевно, захист прав кримчан потребуватиме додакових зусиль і коштів.

Захищаючи свій політичний інтерес, Україна має не вивозити своїх, а стимулювати бажання залишитися на півострові лояльних до себе мешканців Криму. Законодавство має бути змінене таким чином, щоб не забороняти українцям одержувати дозвільні документи окупаційної влади. Проте з єдиною умовою — не позбуватися українського горожанства і не коїти актів державної зради, поступаючи на російську державну службу. Ті ж кримчани, хто виїжджатиме на материкову Україну, мають ставати учасниками національних програм підтримки, як ті ж чорнобильці. Не можна ж нескінченно покладатися тільки на благодійність.

Дотримуючись до кінця принципів національної держави, київська влада в жодному разі не повинна розрізняти етнічностей і інших групових належностей своїх горожан. На однакову державну підтримку має розраховувати і етнічний українець, і росіянин, і кримський татарин, для яких перебування на півострові стало загрозливим з приходом російської авторитарної влади. Приватна сфера має залишатися приватною.

* * *

Ставлення до етнічних груп в Україні і Російській Федерації дуже різне, воно визначається різними принципами організації держави. Світським, урбанізованим, модерним представникам етнічних меншин у нових російських умовах буде гірше, ніж в Україні, як і будь-кому з модерних етнічних росіян чи українців. Але традиційним елітам етнічної меншини, а особливо релігійним елітам, буде значно легше контролювати своїх клієнтів і утримувати їх од асиміляції з культурою більшості в умовах РФ, ніж в Україні. У цьому плані донаціональна будова імперської держави нагадує тюремні порядки, коли частину функцій контролю над поведінкою ув’язнених адміністрація делеґує угрупованням і неформальним структурам зеків, полегшуючи собі вертикальний контроль над популяцією. Так, коли падає демократія, коли країна закривається зовні і зсередини, табірні порядки стають нормою.

Не минуло сорока днів окупації, як представники кримських татар уже добровільно делеґують своїх представників до нової влади. Цілком розумна поведінка по принципу шотландської шляхти: один син їде в армію короля, другий — у військо принца-заколотника. Хтось неодмінно переможе, а значить шотландський рід перемагає в будь-якому випадку. Кримські татари, як етнічна група, мають зараз шанси на опанування не тільки Бахчисарайського заповідника, а й на хвилі подачок мати все, чого їм обіцяли.

Інституалізація меншини це річ абсолютно неможлива в національній державі, де етнічність винесена в приватний простір. Цікавою буде реакція керівних органів етнічної групи, коли побачать, що, на відміну від України, імперський устрій Російської Федерації добре бачить етнічні групи, працює з ними, що етнічні меншини там беруть участь в укріпленні авторитарної вертикалі влади, як завжди в донаціональних державах. Особливу роль в РФ відіграє і етнічний екстремізм, потрібний для створення постійної напруги і небезпеки, яка знешкоджує потреби людей у вільних виборах, свободі слова та інших демократичних структурах. Якщо кремлівській владі не вдасться створити кримінальні угруповання з кримських татар, то етнічна злочинність буде завезена з сусіднього Кавказу. 

Радикалізація і свідоме створення етнічної напруги за принципом «поділяй і володарюй» напевно не омине Кримський півострів. З одного боку, етнічним меншинам таке імперське ставлення вигідне, серед меншин будуть у виграші традиційні еліти та кримінальні елементи, але неприємною ціною є підтримка банального феодаліму, який вбиває розвиток, модернізацію і шкодить усім іншим членам суспільства, і більшості також. Можна вже зараз готуватися до того, що найглибшою проблемою після повернення Криму буде не розвалена інфраструктура і деґрадоване політично населення, а навмисно розгуляна для потреб імперського керування територією півострова міжетнічна, а в найгіршому випадку, міжрелігійна ворожнеча. Оскільки йдеться про ісламський чинник, після повернення Криму це ставитиме перед київською владою нові проблеми, які переважатимуть все раніше бачене.