Минулого тижня ми з колегами випадково натрапили на циганський табір у Дарницькому районі Києва. Абсолютно випадково збіглося, що якраз 8 квітня відзначали Міжнародний день ромів.

Звісно, ознак національного свята в таборі ми не помітили. Розташовується він на початку вулиці Канальної. Табір затиснутий між промзоною, залізницею і приватним сектором. А зовсім поруч височіють житлові висотки Позняків.

Напівголі замурзані діти бігали між дірявими наметами, накритими целофаном. Дівчата-підлітки удвох сідлали один велосипед. А агресивні хлопчаки погрожували палицею фотографу, що вирішив зробити кілька світлин.

Це вони тут – самооборона. Дорослих удень у цьому «селищі» не видно – або шукають засоби до існування (кажуть, часто це збір металобрухту), або сплять у наметах після нічних митарств.

Подумалося, що Київ не стане європейською столицею, доки громадяни України хоча б однієї національності житимуть тут у таких середньовічних умовах – на пустирі, без води і даху над головою. А ще згадалися публікації про те, як наша влада вирішує проблеми ромів.

Періодично у Києві міліціонери вчиняють підпал циганського табору. Зокрема, про подібні факти повідомлялося напередодні Євро-2012, коли згорів табір на Березняках. Побут і звички ромів ні в кого не викликають схвалення. Але в такий спосіб виживати «небажаний контингент» зі столиці футбольного чемпіонату – це державне варварство.

Проблеми ромів в усіх країнах схожі: суспільна ізольованість, неграмотність, безробіття, хвороби, відсутність паспортів і свідоцтв про народження. Однак, у Франції чи Бельгії програми з інтеграції ромів дають свої плоди. Після того, як циганських дітей у Брюсселі почали активніше залучати до шкільного навчання, поменшало і жебрацтва, і крадіжок із магазинів.

Минулого року в Україні видано «Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року». Документ ухвалено в руслі виконання плану дій з лібералізації візового режиму з ЄС. І хоча Кабмін Азарова встиг розробити відповідний план дій (ішлося навіть про безплатний транспорт і соціальне житло для представників меншини), не складно спрогнозувати його долю в нинішніх умовах.

Міжнародний фонд «Відродження» реалізує програму «Рома України» з 1998 року. Однак вона спрямована на співпрацю з громадськими організаціями меншини, що навряд чи охоплюють такі табори, як бачений нами. Цих дітей, що граються в самооборону, і їхніх батьків треба забрати з вулиці. Наприклад, у Чехії держава виділяє ромам гуртожитки.

Захист прав усіх без винятку нацменшин сьогодні став надзвичайно актуальним для України. Будь-які утиски або елементарна байдужість з боку держави здатні стати приводом для конфліктів.

Тож нашій владі доведеться активізувати процес інтеграції ромів у суспільство, котрий, судячи з усього, досі розвивався суто формально.