Сьогоднішній тренд всієї пропагандистської машини російських ЗМІ – викриття неофашизму. Це магічне слово настільки часто використовується на кремлівських телеканалах, що, здається, скоро перетвориться на власну назву тієї частини України, що знаходиться західніше Слов’янська.

Нашу країну намагаються представити державою, захопленою бандерівцями та правими радикалами. І поки що цей образ вдало та безперешкодно поширюється серед потенційного електорату Володимира Путіна.

При цьому ніякого стабільного визначення неофашизму немає. Неофашистами раз по раз називають новий український уряд, до лав якого увійшли представники ВО «Свобода» (організації, що системно й безперервно демонізувалася московськими політтехнологами). Водночас цей термін застосовують і до всіх громадських утворень і пересічних українців, які підтримували Майдан.

Інформаційна каша, якою постійно годують росіян (а тепер ще й Крим та проблемні регіони східної України), дуже швидко вимикає мозок. Ніхто не замислюється над тим, як  прокремлівські ЗМІ трактують поняття «неофашизм». А питання це вкрай цікаве.

Судячи з численних заяв, натяків та характеру репортажів, українські неофашисти – це:

1)      ті, хто, користуючись зброєю, позбавили влади «легітимного» президента-батона Януковича; 

2)      ті, хто нав’язують українську мову та «незвичний» спосіб життя (читай: люди, що спілкуються українською в повсякденному житті);

3)      ті, хто виступають за євроінтеграцію (на думку наших східних братів, усі євроінтегратори – агенти ЦРУ, тобто неофашисти апріорі);

4)      «Правий Сектор» і кожен, хто бодай раз проходив повз його активістів («візитки Яроша» – артефакт саме з цього типу істерії);

5)      будь-який український громадянин, який дозволяє собі хамські акції, спрямовані проти Володимира Путіна (саме тому до категорії неофашистів очікувано потрапили фани харківського «Металіста», що відзначилися низкою душевних джинглів-девізів).

Якщо підсумувати, то головними складовими узагальненого образу неофашиста в російських ЗМІ є: використання сили для відсторонення конкретних осіб від влади, негативне ставлення до російського царизму (в особі Володимира Путіна) й використання специфічної символіки.

За цими ознаками практично будь-який народний спротив владі можна вважати неофашистським. Інакше кажучи, «неофашизмом» називають все те, що загрожує абсолютній владі Володимира Путіна.

Щоб бути до кінця справедливими й послідовними, російські журналісти мають звинуватити в неофашизмі, наприклад, Володимира Леніна. Він прийшов до влади силовим шляхом, поставив за мету знищення російського царизму (а заразом – і  демократичного Тимчасового уряду), користуючись специфічною партійною символікою.

Хто ж знав, що комуніст може бути неофашистом? Спасибі російському ТБ… просвітили.

Якщо Росія справді так боїться неофашизму, то вже наступного дня після демонстрації викривальних сюжетів про вождя пролетаріату в РФ почнеться власний «ленінопад».

Аби закріпити результати ідеологічної дебілізації населення, пропутінським ЗМІ слід попрацювати й над темою «Петро І – шкідливий євроінтегратор, колабораціоніст й найманець ЦРУ».

Жарти жартами, але розмивання значень – це дуже небезпечно.

Термін «неофашизм» автоматично викликає суспільну агресію. Усе, що ним марковано, належить знищувати. Наразі носіями неофашизму оголошено більшість активних суспільно-політичних організацій Україні та мільйони наших співгромадян.

Як результат – активація міжнаціональної агресії. Та російські ЗМІ цього не розуміють. Вочевидь, гра з сірниками триватиме, поки хата не згорить. І це найтрагічніше.

У найближчій перспективі – ментальний зсув у свідомості звичайних росіян. У РФ до українців дуже скоро почнуть ставитися, як до людей другого сорту. Десятки тисяч наших співвітчизників, які працюють у Росії, гарантовано потраплять під цей жахливий удар, спровокований прокремлівськими ЗМІ. Невдовзі в Московській імперії паспорт громадянина України може стати «свідоцтвом неофашиста».

Ще один імовірний наслідок – поступова зміна ставлення українців до мешканців Криму. Двомільйонний острів потрапив під тотальний інформаційний вплив Росії ще в дев’яностих роках минулого століття. Замість того, щоб боротися за власне місце в кримському медіапросторі, блокуючи політичну, соціальну та економічну інтеграцію автономії з РФ, українські ЗМІ, можновладці та пересічні громадяни схиляються до думки: кримчани – зрадники, тож хай собі кубляться на своєму острові, як хочуть.

Чи варто зайвий раз пояснювати помилковість такої позиції? Сьогодні ми відхрестимося від Криму, завтра – від Донбасу, а потім – від Києва? Чого ж тоді одразу не «закрити Україну»?

Ми не повинні відмовлятися від частини українського народу, свідомість якої спаплюжено «неофашистською історією». З жертвами ворожої агітації потрібно працювати. Їх слід інформувати й підтримувати, підтягувати до себе. Інакше – зрадимо власну державу.

***

Запорука успіху загарбницької політики Росії – активна пропаганда, добре змащена загонами сепаратистів-бойовиків. Щоб вибороти незалежність, передусім нам потрібно не перемогти загарбницьку армію, а здолати її інформаційний пресинг.

«Неофашизм» – перша завада для побутового добросусідства росіян та українців. Маємо зробити все можливе, щоб політичні провокаторам не вбили цей кілок у свідомість наших східних братів так, як це було зроблено в Криму. Ми зможемо. Як казав один із національних героїв Росії, сила в правді. А правда на нашому боці.