MENU

Росіянка вийшла на одиночний пікет на підтримку України і на згадку про загиблих в Одесі

998 4

Я випадково наштовхнулася на цю фотографію, передивляючись стрічку друзів у соцмережі Facebook. Жінка тримає в руках український прапор, на якому написано: «Украина. Скорбим». Я, можливо, і не звернула б на неї уваги, якби краєм ока не прочитала підпис, що це — Калінінград, а на фото — 60-річна місцева мешканка Олександра Корольова, яка вийшла на одиночну акцію, щоб таким чином підтримати українців та Україну.

«З ідеєю пікету все просто. Мене неабияк зачепило, що наші офіційні особи не висловили офіційного співчуття Україні у зв’язку з подіями в Одесі, — поділилася з «Днем» Олександра Корольова. —  У них свої на те міркування, мордорські, мовляв, офіційно ними київська влада не визнана. Начебто для того, щоб висловити співчуття українському народові, потрібні офіційні відносини... І мені так було болісно від цього ставлення, як у орків, до людського горя, я не могла від цієї думки звільнитися. А у нас, у нашій «в’язниці народів», залишилася тільки одна форма вільного вираження — так званий одиночний пікет — не потрібно питати дозволу, обмежень на місце проведення майже немає, підготовка проста — нікого скликати не потрібно. Що напишу і на чому — відразу вигадала, добре, що в госптоварах є кольорова ізоляційна стрічка. Не висловила наша влада співчуття, ми за 25 років роботи в громадській організації (Олександра Корольова — співголова групи «Екозахист») вже звикли багато що за владу робити».

«БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ МЕНЕ ПРОСТО НЕ БАЧИЛИ»

І вже 4 травня в Калінінграді біля пам’ятника «Мать-Россия» і ТЦ «Европа-центр» (символічно, чи не так?) Олександра провела  одиночний пікет на підтримку України і на згадку про загиблих в Одесі. Жінка півтори години тримала в руках український прапор, чекаючи реакції співгромадян — будь-якої: від агресії до запитань. Але... реакції не було.

«Жодної. Один чоловік, не пригальмовуючи, запитав, чи не збираю я пожертвування і сказав, що він українець — і далі побіг. Подруга, яка фотографувала здалека, сказала, що чула репліку про «бандерівську розтяжку». Дівчинка-школярка не знала слова «скорбим» — запитала у бабусі.

Я ж (і всі друзі попереджали) остерігалася активних злісних тіток, яких бачу на фотографіях і відео. Але, можливо, вигляд однієї людини не викликає таких емоцій. А може, суворий напис стримував. А можливо, місце таке прохідне я обрала — я стала в переході, на перехресті, де завжди багато людей.

За великим рахунком, я вийшла на цей пікет, тому що не вийти — не могла. Незалежно від того, що від цього пікету сталося — або не сталося — з мізками моїх співвітчизників. Мені набагато важливіше було знати, що це буде підтримкою для українців...», — підсумовує вона.

«Я ГОСТРО ВІДЧУЛА У КИЄВІ, ЩО МИ — РОСІЯНИ — СВІЙ ШАНС НА СВОБОДУ ВЖЕ ВТРАТИЛИ...»

Після слів Олександри про те, що вона не могла не вийти на свій маленький пікет, я уточнила, чи немає у неї українського коріння. У відповідь: «Ні, коріння родинного немає. Однак я три тижні провела на Майдані, щоправда, вже після 20 лютого. Це все — випадок. Я приїхала до Києва лікуватися. Запланувала задовго, так уже вийшло. Лікування займало 2 години на день. Зрозуміла, що хочу чимось допомагати, пішла на Хрещатик і знайшла волонтерську роботу».

Ні, говорить Олександра, їхати до Києва і йти на Майдан було зовсім  не страшно: «Я 25 років працюю в громадській організації, мій дід був розстріляний 36-го року, мені важко мізки промити».

«Мені пощастило з волонтерством, через короткий ланцюжок напівзнайомих і зовсім незнайомих людей я потрапила до Мальтійської польової кухні, там і осіла, доки вони не виїхали. А там у волонтерах був цвіт київської інтелігенції, я «вивезла» з Києва більше друзів, ніж запасла за все життя, — розповідає  жінка. — Я гостро відчула у Києві, що ми — росіяни — свій шанс на свободу вже втратили. І зрозуміла, що робитиму все, що в моїх силах, щоб допомогти українцям домогтися свого. Не так вже багато я можу. Проте в Диванній сотні — не останній писар!

У Києві я познайомилася з людьми різного віку — мого (а мені 60 років), молодшими, студентами, молодими людьми. Вражаюче, але з кожним із них ми знаходили спільну мову, могли довго говорити... Мої київські друзі не шкодували часу, щоб розповідати мені про події на Майдані, про свою участь, навчали мене української, прийняли мене так, ніби чекали на мене... Інколи доводили до несподіваних сліз, наприклад, спокійний такий чоловік, Дмитро, раптом показав мені саморобний бронежилет і говорить так буденно — від кулі з рушниці рятує, а від нарізної — ні. Довелося вдавати, що сльози — від цибулі. У нас там основна робота була — чистити цибулю і часник. Або моркву. Однак від чищення моркви дуже руки мерзнуть. А завдяки цибулі й часнику ми не застуджувалися — холодно було ще і в лютому, і в березні...».

«МИ ДАЛЕКО ВІД СВОБОДИ, НАБАГАТО ДАЛІ, НІЖ У 90-х»

«Ми загубили свій шанс, тому що пропустили декілька кроків, коли у нас цю свободу забирали, — пояснює Олександра. —  Путін посадив Ходорковського — суспільство з’їло. ЗМІ припинили бути незалежними — суспільство з’їло. У нас практично відібрали право на громадські збори — суспільство з’їло. У нас не можна провести місцевий референдум — суспільство з’їло. У нас можна визнати громадську організацію іноземним агентом — суспільство з’їло. У нас можна посадити за думки — суспільство з’їло... Отже ми далеко від свободи, набагато далі, ніж у 90-х. А тепер ми з’їли і «Крымнаш», і «вежливых людей», і не просто з’їли, а ще й підтримали, і діячі культури листа підтримки президентові пишуть, і молоді люди «Вежливую Азбуку» вигадують, й у школах уроки про «Крымнаш»...».

Звичайно, говорить, Олександра, події в Україні — «беззаперечний шанс для Росії, тому Путін так і скаженіє».

«Якщо в українців вийшло захребетників скинути, що ж, приклад заразливий. Тому він так і пре, всупереч логіці, здоровому глузду й інстинкту самозбереження. Тому так і тягне в це мракобісся усіх росіян, щоб їх теж заплямувати — цією причетністю. У «Крымнаш» і «фашистов в Одесcе», на жаль, вірить переважна більшість мешканців Росії, які не виймають своїх голів з телевізора. Про це багато написано, — пояснює Олександра Корольова. —  Але є у мене одна ідея... І та не моя. Бачте, останні років 30 (а може, і більше) в Росії відсутня національна ідея. Зауважте, нам пишатися стало абсолютно нічим. У космос ми вже майже не літаємо. На фронтах нікого не перемагаємо (а якщо й перемагаємо, то це не привід для гордості — Чечня, Осетія). Освіта наша давно не найкраща — всі, хто може, дітей відправляє навчатися за кордоном.

І тільки раз на рік всім народом святкуємо День Перемоги, ось уже в 69-й раз... А тут такий випадок трапився — повернули Крим. Більшість наших співгромадян під історією розуміють шкільний курс, який давно забутий, — тож якщо зверху сказали «повернули», значить, повернули. Ось «Крымнаш» і є сьогодні наша національна ідея. А хто повернув— Путін. Отже, і рейтинг зріс.

Як ви, напевно, знаєте, нещодавно кілька сотень журналістів отримали високі урядові нагороди «За правильное освещение событий в Крыму» — добре попрацювали...»

«ВРАЗИЛО МЕНЕ ТЕ, ЩО НА МАЙДАНІ НЕ БУЛО АНТИРОСІЙСЬКИХ ПЛАКАТІВ»

«Для мене було одкровенням у мій перший же день у мальтійському наметі, коли мене туди привели, —  волонтери, які чистили овочі, чи не хором сказали: «Росія з нами!». Я тоді зрозуміла, що для українців це важливо. Саме тому дуже скоро почала відчувати ВЕЛИЧЕЗНИЙ сором за те, що їхні надії були швидко розтоптані, за увесь цей «Крымнаш»...

Адже я з’явилася на Майдані, коли вже Янукович утік, і стало відомо, що він у Росії. Вразило мене те, що на Майдані не було антиросійських плакатів. Я Хрещатиком блукала з фотоапаратом, тому що мені надзвичайно подобався український креатив, такі були кумедні сатиричні саморобні плакати! Про Путіна були, а про росіян — ні. Та й про Путіна з’явилися тільки після 2 березня, після Криму, — згадує Олександра і додає, що зараз знаходиться в постійній напрузі, «тому що для мене ці події висвітлені крізь призму болю і сподівань моїх українських друзів», — ділиться Олександра. Вірить, що Україна все зможе і все здолає. І ніяк інакше.

«Я думаю, у вас усе вийде. Люди, які всю зиму простояли на Майдані, так просто ці завоювання не віддадуть. Вони багато чого навчилися. Вони підтримують тих, хто намагається врятувати цю свободу на Південному Сході. Вони збирають гроші для національної гвардії, вони збирають і передають термінову інформацію, вони беруть зброю до рук, вони вчаться бути політиками... — продовжує активістка. — Я знаю молоду жінку, в якої ось-ось має народитися дитина, — на питання своїх друзів про те, що подарувати на народження, сказала: «У нас все є, давайте ви ту суму, яку збиралися витратити на подарунок, перерахуєте на картку: ми збираємо кошти для самооборони».

Такі ось ви, українці...».

Марія СЕМЕНЧЕНКО


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини