Майже 70 років по тому, як закінчилася Друга світова війна, але пам’ять про події Другої світової війни не лише не згасає з роками, а, навпаки, стає дедалі конфліктнішою і болючішою. Друга світова війна все ще триває у нашій пам'яті, яка не знає ні миру, ні спокою, і ця пам'ять досі роз'єднує українців.

Тому цей день ми маємо святкувати не як "Велику Перемогу", а згадувати війну як національну трагедію. Ми маємо згадати, що Україна, з огляду на її геополітичне розташування, стала епіцентром європейського театру воєнних дій у Другій світовій. На її землях з 22 червня 1941 року і до 28 жовтня 1944 року було проведено 29 з усіх 76 стратегічних і фронтових наступальних та оборонних операцій.

Це призвело до величезних жертв, до руйнувань міст, сіл і господарства. Український напрямок був основним у війні і саме тут вирішувалася доля народів Європи. А д ля Західної України війна, розпочата в 1939 р., не закінчилася берлінською капітуляцією. Боротьба Української Повстанської Армії з радянськими Збройними силами тривала до початку п'ятдесятих років.

Багато років в Україні триває болючий процес відродження історичної пам’яті та тривають баталії довкола оцінок Другої світової війни. не можу не В кожній країні існують власні "офіційні" спогади та пам’ять про цю війну. Але в демократичних суспільствах немає помпезного святкування 8 травня як "Дня визволення" – натомість там вшановують пам’ять усіх жертв війни та засуджують війну як антигуманну подію, відзначають День ветеранів, День спомину або День пам’яті про загиблих.

На Заході давно відмовилися від героїзації війни і згадують про неї як про велику трагедію, засуджуючи жорстокість і масові вбивства. Люди в цей день приколюють до одягу червону квітку маку — як символ пам’яті про загиблих у всіх минулих війнах і не хизуються, як це роблять в державах колишнього СРСР, перемогами на тлі економічного і політичного зубожіння й занепаду.

Так само в і в Україні в цей день ми маємо згадувати не «глянцеву» героїчну версію війни, а війну як велику катастрофу, яка ніколи не має більше повторитися. Саме це може об'єднати українців. Недарма кажуть що герої роз'єднують, а жертви об'єднують. Тому ми маємо врешті-решт відмовитися від опису війни як розповідей про "героїв" та "ворогів".

На жаль, пам'ять про Другу світову війну і досі роз'єднує українців і є дуже багато охочих розколоти націю на «бандерівців» і «червоних». Але для того щоб не відбулося розколу суспільства на своїх і чужих ми маємо порвати зі старими міфами і радянськими традиціями. Різне сприйняття цієї війни і надмірну політизацію цієї теми ми маємо внаслідок довготривалого впливу радянської, а тепер і російської пропаганди. Ми маємо перестати дивитися на минуле московськими очима – цей погляд не тільки розбігається з історичними фактами, але й є політично небезпечним.

В Україні виросли покоління, які перейняли радянську версію історії й будь-які спроби скорегувати її сприймають як насильство над собою. Вважаю, що нинішню пам'ять українців про Другу світову війну не можна насильно зробити спільною, однаковою. Але я переконаний, що в цей день українців можна і треба примирити через пошанування наших спільних жертв. Не можна підкреслювати біль одних жертв і приглушувати страждання інших.

Питання про національне примирення як ніколи гостро постало після перемоги революції, а цьогорічне травневе святкування показує, яким складним є шлях суспільства до злагоди. Д осягнення єдності і порозуміння є нашим моральним обов'язком перед всіма жертвами війни, а єдність в України можлива лише якщо ми проявимо любов та милосердя і вшануємо біль одне одного, вшануємо усіх жертв тієї страшної війни.

Тож давайте схилимо в скорботі голови і згадаймо сьогодні всіх безневинно загиблих і закатованих під час Другої світової війни! Вічна і світла їм пам’ять!