Будь-який час цікавий своїми протиріччями, теоретично подеколи нерозв’язними, але такими, що вимагають практичного вибору, який визначає поведінку людей. Зараз центр світової історії — не більше й не менше — міститься в Україні. І описання того, що відбувається, слід вести визначаючи саме такі протиріччя — сутнісні й важливі.

Ще вчора здавалося, що млява капітуляція України триватиме. При цьому було очевидно, що сили для придушення сепаратистів на Південному Сході є, як були вони й у Криму. Але, судячи з усього, влада в Києві була (й залишається) зайнята своїми розбірками й ставилася до виколотих очей тих, хто їм служить, як до дрібниць. І до всього іншого теж.

При владі люди, яких привів туди Майдан. Це не звинувачення, а констатація ще одного протиріччя. Ось так обертаються часом пряма демократія й революційність. Втручання вулиці у владу виправдане, коли воно створює дієздатні державні інститути й оновлює національну еліту. Поки нічого подібного в Україні не спостерігалося.

Правлячу еліту й українське суспільство попереджали й словом, й справою: чекайте терору. І стосується це не лише України. Можливо, ті, хто при владі, й врятуються. Терор обрушиться на людей простіших. І відгукнеться в Росії — різанина в Україні, безумовно, буде перенесена на її територію. Ось чому росіяни мають право запитати в української правлячої еліти: чи адекватна вона? Невже викрадання, тортури й убивства не спонукали її до опору? Невже заворушення вже в Києві не показують їй, що російського агресора неможливо утихомирити? Невже ви не захищатимете тих, хто привів вас до влади? Їм загрожує смертельна небезпека. Та й вам теж.

Частково відповіддю на це стало розгортання АТО на Південному Сході, перебіг якої викликає гостру критику прибічників рішучих дій в Україні, але з Росії виглядає зовсім інакше, бо будь-які спроби активних дій української влади вже обнадіюють.

Доля світу, подальший перебіг історії зараз залежать від українських силовиків. Нацизм розуміє лише мову сили. Російський нацизм не виняток. Якщо українці покажуть, що готові на все, перебіг подій може змінитися. Силова спроможність України є тим компонентом, без якого міжнародна солідарність з нею й будь-які санкції не ефективні. Вони досі були замість дій самої України, а не разом з нею. І це той чинник, якого не було у війні з Грузією.

Російському нацизму зараз потрібне продовження гібридної війни без опору України. Йому невигідна як поразка терористів, так і серйозні удари по ним. Але й повномасштабне вторгнення для їх підтримки — не найкращий варіант для Кремля. І головне протиріччя сьогодення в тому, що національні інтереси Росії зараз захищає українська армія.

Звісно, слідом за цим з’являться звинувачення в більшовизмі. Мовляв, лише Ленін бажав поразки власної армії. Але путінські есесівці — чи то грушники, чи ефесбешники, чи українські колабораціоністи — не є російською армією. Це особисті найманці Кремля, хоча натхненні не менше, ніж їхні попередники з СС. Росія перетворилася на терористичну державу, яку можна зупинити лише силою. І історичні паралелі зовсім інші. Окрім більшовика Леніна був і соціал-демократ Віллі Брандт, який воював проти власної країни.

БЛОКПОСТ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ. ОКОЛИЦЯ СЛАВ’ЯНСЬКА. 3 ТРАВНЯ 2014 р. / ФОТО РЕЙТЕР

І тут виявляється інше протиріччя. Силові дії української держави та суспільства — в Одесі саме суспільства — є здобуттям української суб’єктності, що подобається далеко не всім. Неабияка кількість політиків і політологів на Заході виходила й виходить з того, що Україна була, є й буде лише об’єктом світової політики, що її ділитимуть між собою Росія, Європа та США. Але це не найголовніше й не найнеприємніше. Значно гірше неприйняття української суб’єктності значною частиною російської громадськості, що загалом Україні симпатизує, але вважає її не зовсім державою.

Утім таким є ставлення російської інтелігенції до будь-якої суб’єктності, бо сама вона її позбавлена. На початку дев’яностих років, коли Борис Єльцин перестав бути гнаним опозиціонером і перейшов до рішучих реформ, прогресивна громадськість відсахнулася від нього. Вона не пробачила йому того, що він врятував її від різанини й вигнання в жовтні-93. І зараз та сама громадськість волає про одеські жахи, про рівну відповідальність агресора — нацистської Росії й українських колабораціоністів — і жертви агресії — України, що здобуває національну суб’єктність у рамках демократичної Європи.

Але це, так би мовити, ті, хто чесно помиляється. Інша справа — нове в кремлівському агітпропі, таке, що намітилося під час і одразу після вельми дивного українсько-російського конгресу в Києві. Огляд цих новинок має бути персональним.

Передусім це хибна теза про громадянську війну в Україні, що протистоїть російській агресії. Вирізнився Ілля Пономарьов, який виклав цілий план взаємного роззброєння сторін, які він іменує силами Сходу й Заходу України, хоча йдеться про регулярну армію та сепаратистів-терористів, підтримуваних Росією. План детальний, але в ньому бракує однієї деталі — це статус миротворчих сил. Зрозуміло, все підводить до того, що це має бути Росія. А загальне враження... Хочеться запитати, а чого ти лізеш зі своїм планом? Тебе українці про це просили? Чому вони мають тебе слухати?

Мабуть, лише тому, що вони українці, а Пономарьов росіянин. І це логіка багатьох представників прогресивної громадськості.

Вельми активним є коло авторів «Новой газеты». Вони за мир. Але почитаєш Олексія Міллера й чогось не зрозумієш: а хіба соціально-економічна ситуація на Сході України погіршується лише в результаті київської політики? Росія там не діє? Так, не діє, з цією тезою виступають політолог Ігор Яковенко й шеф-редактор «Новой газеты» Андрій Колесніков. Вони дуетом озвучують дивну заготівку: у Слов’янську, Краматорську, Донецьку заправляють польові командири, над якими Росія втратила контроль. Путін від них залежить, вони від нього ні. Мабуть, вони так і говорять: Путін, дай нам ПЗРК. І той покірливо погоджується.

Стала зрозумілою операція з поїздкою Марата Гельмана й до України. Він заспівав зовсім солодко. Гельман бреше про тих, хто воює в Україні, представляючи кремлівських есесівців романтиками й жертвами пропаганди. Хоча весь світ уже переконався: там воюють професійні вбивці з ГРУ та інших спецслужб.

І ще одна теза, хибна, хоча й далеко не завжди агітпропівського походження. Це спонтанність і імпульсивність дій Путіна, його особиста образа й відсутність зв’язку з надіями й сподіваннями російського народу.

На жаль, це не так. Щоб адекватно оцінити те, що відбувається, треба зрозуміти, усвідомити й відчути, що Путін — це той самий вождь, якого росіяни чекали століттями. Він повністю адекватний Росії й росіянам, найбільш комфортний, зручний, не небезпечний. У ньому немає нічого зайвого, що відділяє його від народу, що змушує цей народ до чогось спонукати й змушувати, ображати недовірою, грабувати й вбивати. Путін — це Росія, Путін — це народ, Путін — це найбільш російський з усіх російських правителів.

З цим можна погоджуватися чи не погоджуватися, але є ще й факти, що спонукають розглядати агресію проти України в контексті інших дій влади.

Без малого десять років тому сталася бесланська трагедія, що дала привід для електоральної реформи, націленої на незамінність людей при владі й відчуження суспільства від неї. Якість тих документів дозволяла дійти висновку, що готувалися вони заздалегідь, задовго до того, як з’явився привід. Зовсім нещодавно, під час болотних та інших вуличних заворушень, багато чого було оновлено в кримінальному законодавстві. Прогресивна громадськість пишалася тим, що все це робилося зі страху. Проте в усьому цьому виявилася твердість і впевненість Кремля. Як і в реакції на Беслан, була очевидна опрацьованість цих документів, їхня послідовність і системність.

Зараз же очевидно, що автаркічні й каральні закони, що приймаються й обговорюються в Росії, теж не за тиждень були написані, теж є планом системних змін з метою економічної й інформаційної безпеки країни, з метою заборонити обговорення її історії й рішень влади. А до того стала очевидною глибока опрацьованість захвату Криму й дестабілізації України.

З самого початку свого існування Російська Федерація розглядала пострадянський простір як ворожу територію, яку поки неможливо захопити, а тому доводиться обмежуватися постійним заохоченням смути й усобиць. Усі це бачили, але намагалися не помічати, не надавали цьому значення. А це було головним у російській політиці.

Історію Росії останніх тридцяти років слід вивчати заново, помінявши дослідницькі пріоритети. І не лише тридцяти. Зараз уже є очевидним, що вивчення історії жовтневого перевороту та воєн на території колишньої Російської імперії слід вести по-новому. Не з погляду протистояння білих і червоних, а у зв’язку з національним відродженням народів імперії, проти якого боролися росіяни під червоним прапором і не лише під ним.

Несподіваний висновок? Аж ніяк. Це все так і не стало історією.