Термін «український Південний Схід» втратив своє політичне значення, залишившись суто географічним поняттям. На тлі загострення ситуації в Донецькій і Луганській областях Дніпропетровська залишається абсолютно спокійною.

Нечисленні спроби в березні розгойдати ситуацію наразилися на жорстку відсіч усіх сил, що підтримують територіальну цілісність країни й унітарний характер її державного устрою. Хвиля сепаратизму, що загрожувала захлеснути смугу від Харкова до Одеси, розбилася на кордоні Дніпропетровської області.

Стратегічний для Путіна регіональний трикутник Донецьк з Луганськом — Харків — Дніпропетровськ не склався з сепаратистського погляду. Без двох останніх його вершин немає ніякого сенсу заводитися з відторгненням східних регіонів, створенням сепаратистських республік за прикладом Придністров’я й т.д.

Навіщо потрібен Донбас, якщо основний військово-технічний потенціал, який нейбільше цікавить Кремль, міститься в Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі. І тут, хто б міг подумати з російських режисерів дестабілізації в Україні, вони зазнали повного фіаско. Відсіч, яку отримали сепаратисти в Одесі, стала логічним продовженням стійкості політичного становища за межами двох східних областей.

У чому ж причина так званого дніпропетровського феномену? Тут можна виділити низку причин як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.

По-перше. У роки незалежності з Москви була занесена й підтримувалася українськими політиками відомого напрямку безглузда ідея протиставлення двох берегів Дніпра, Сходу й Заходу. Свідомість багатьох наших громадян отруювали непоєднюваністю частин країни, культурною, мовною й іншими відмінностями. Немає однорідних з цього погляду країн. Тихоокеанські штати США не схожі на атлантичні, південь на північ. Відмінностей між ними не менше, а з деяких поглядів навіть більше, ніж між регіонами України, але ніхто не ставить під сумнів єдність країни.

Дніпропетровська область відрізняється, наприклад, від Донецької структурою своєї економіки, історією, в чомусь ментально й іще низкою важливих компонентів. Звідси принципово інше ставлення до проблеми сепаратизму.

Дніпропетровськ за радянських часів був не лише батьківщиною генеральних секретарів КПРС. Підприємства військово-промислового комплексу практично всі мали союзне підпорядкування. Через це господарські керівники формувалися з урахуванням підходу до розв’язання проблем на рівні тоді великої країни, мали широкий кругозір.

Це дозволило президентові Кучмі рекрутувати з регіону велике коло людей, які досить легко вписалися в київські коридори влади. При цьому зберігалися тісні зв’язки з областю. Цим дніпропетровці відрізнялися від донецьких. Останні так і не стали в Києві своїми. Для дніпропетровської еліти не стоїть питання особливого захисту своїх інтересів у столиці. Вони давно цього навчилися й діють досить успішно.

По-друге. У період правління Януковича в Дніпропетровськ були призначені, як і скрізь, так звані смотрящі. Проте основне керівництво в особі Вілкула та його команди все-таки було з Кривого Рогу. Не зовсім свої, але й не зовсім чужі. Спроби підім’яти дніпропетровську еліту наражалися на досить сильний опір, що тією чи іншою мірою підтримувався з Києва як колишніми дніпропетровцями, які давно стали київськими, так і власне столичними чиновниками, незадоволеними всевладдям донецьких. Звідси легкість і швидкість, з якою Коломойський і його команда поставили регіон під контроль. У першу чергу фінансово-економічний.

По-третє. Гроші — кров війни. Як казав герой відомого кінофільму, якщо в батьки немає золотого запасу, то хлопці розбігаються. Донбасівський сепаратизм добре оплачується, й це всім відомо. Перекрити фінансові потоки, що живлять терористів, — головне завдання наших спецслужб. Щойно цей потік пересохне, сепаратистські й терористичні виступи швидко закінчаться.

У Донецьку й Луганську проти України воюють гроші не лише Януковича або з Москви, а головним чином з місцевих джерел. Дніпропетровська команда це чудово розуміє, й тому швидко зробила найважливіший крок. Гроші на сепаратизм перехоплювалися, й платити маргіналам і криміналу виявилося просто нічим. От і охочих несамовито кричати на мітингах «Росія!», розмахувати чужими прапорами знаходиться дедалі менше. Тим паче брати в руки зброю.

По-четверте. Місцеві правоохоронці миттєво зрозуміли, кому й за що вони повинні підпорядковуватися. Були зроблені кадрові зміни, а ті, хто залишився, вважали за краще виконувати свої службові обов’язки, як їм наказує закон, не залишаючись при цьому в програші. Коломойський і його команда швидко вирішили для правоохоронців матеріальне питання. Виявилося, що організаторів сепаратистських виступів легко виявити й знешкодити.

По-п’яте. Донецькі смотрящі й рейдери місцевим настільки набридли за попередній період, що позбавитися їх було загальним бажанням. Це ж продовжилося в неприйнятті занесеного сепаратизму, в якому багато хто в Дніпропетровську угледів спробу все повернути назад. Бізнес відчув можливість спокійніше працювати без придушливого контролю й тиску. Варто стояти за єдину Україну.

По-шосте. Основу економіки Донбасу становлять підприємства, що випускають або сировину, наприклад вугілля, або напівфабрикати, як металургія. Є важке машинобудування, яке важко перебудувати. Велика частина промисловості орієнтована на невибагливі російські ринки. Донбасівській еліті бажано свої зв’язки з Росією зберегти, звідси й крики, що Європі наші товари не потрібні.

У Дніпропетровську, Запоріжжі й частково Харкові становище інше. Тут здебільшого випускається технологічніша й сучасніша продукція, зокрема військово-промисловим комплексом. Перейти на європейські стандарти відносно простіше, інвестиції потрібні, але набагато менші за обсягом. У Запоріжжі вже обговорюється спільний з польськими підприємствами випуск вертольотів з двигунами виробництва «Мотор Січ». Є й інші подібні приклади. У Дніпропетровську Європа мало кого лякає, зате всі розуміють, що там можна знайти фінансові ресурси, залучити інвестиції для розвитку бізнесу.

Тепер про зовнішній вплив. Донбасівська еліта намагається використовувати російський чинник для досягнення своїх цілей. Не зрозуміло, на якій підставі вона думає, що зможе з Путіним грати на рівних. Це її принципова помилка, яка в майбутньому їй дорого коштуватиме.

У Дніпропетровську швидко зрозуміли, що лише цілісна сильна українська держава здатна захистити від посягань агресивного сусіда. Саме Коломойський зробив багато для того, щоб стримати сепаратистські рухи Добкіна й Кернеса. Для Москви це не таємниця, тому Путін не зміг приховати роздратування на зустрічі з журналістами, коли згадали прізвище Коломойського.

Не слід ідеалізувати дніпропетровську еліту. У ній зустрічаються різні представники. Досить згадати Павла Лазаренка, щоб не мати щодо неї якихось ілюзій. Активна діяльність губернатора та його команди в першу чергу спрямована на досягнення власних цілей. І головна з них — розширення й посилення свого політичного впливу. Опитування про приєднання Донецької області до Дніпропетровської покликане не лише протидіяти незаконному референдуму 11 травня. Це лежить на поверхні, але є й глибші течії.

Через певний час станеться децентралізація й деконцентрация влади. І, як наслідок, адміністративно-територіальна реформа. З ними до регіонів перейдуть не лише фінансові й адміністративні ресурси, а й політичний вплив. Найбільш далекоглядні вже над цим працюють. За всієї важливості Дніпропетровської області для Коломойського вона досить вузька.

Йому потрібен вихід на більший простір, на що й спрямовані зусилля сьогодні. Якщо область під його керівництвом збереже спокій і стабільність, бізнес розвиватиметься, то вона стане тим флагманом, до якого прагнутимуть прилаштуватися в колону кільватера. Тоді й з Києвом можна буде розмовляти на рівних.

За адміністративно-територіальних перетворень Дніпропетровськ і область матимуть значну вагу, й зміни можна буде обернути на свою користь. Сказаним усе не вичерпується, є багато іншого.

У гострий політичний момент, коли країна фактично веде війну, все, що сприяє перемозі, мобілізації на боротьбу з небезпечним противником як усередині України, так і поза нею, має вітатися. Єдність дій зараз головне на порядку денному. Проте на те, що відбувається, слід дивитися тверезо й оцінювати можливі проблеми в майбутньому.

Коли відіб’ємося від сепаратистів і Путіна, тоді на перший план вийде глибоке реформування країни, зокрема й визначення ролі олігархів у ній, відділення їх як бізнесменів від політики. Хоч яким дивним це здасться, але це завдання не менше, а можливо й складніше, ніж сьогоднішній сепаратизм.

Насправді особливого дніпропетровського феномену немає. Місцева еліта під керівництвом Коломойського сьогодні грає за Україну. Це і є весь феномен. Як справа йтиме в короткостроковій перспективі, скоро дізнаємося.