Невелике містечко на сході України Харцизьк — моя мала батьківщина. Сьогодні я подумки прощаюся з нею, адже більшість з тих, кого я знаю, і які прийшли на «референдум» 11 травня виявили бажання відокремитися в так звану Донецьку народну республіку, а по суті, відійти до сусідньої держави, назвавши свою землю «исконно русской».

Як може бути російським місто з такою назвою? Харциз з тюркської — розбійник. А ще є легенда, ніби був такий козак, що боронив українську землю від нападників. Разом з побратимом Савуром вони прийняли нерівний бій, і щоб попередити козацькі чати про близьку небезпеку, Харциз підпалив себе. Савура ж татари порубали на шматки, а на місці загибелі героя виросла Савур-могила, яка в ті стародавні часи була кордоном наших, українських, а не «исконно русских» територій.

Тих, хто йде на «референдум», можна впізнати по святковому вбранню. Так урочисто тут вбираються на свята і на базар, бо більше «в люди» немає куди вийти.

На виборчій дільниці в школі не надто людно. Бюлетені з невибагливим орнаментом надруковані на принтері, без номерів. Із ознак захисту — тільки печатка і підпис людини, яка цей папірець видала. Ця дільниця об’єднує кілька звичайних дільниць, але о 12 годині дня урни ледь заповнені, о 15-й біля школи взагалі порожньо. Тож говорити про явку навіть у 75% немає підстав.

До списків бажаючих вносять без усіляких формальностей. Треба тільки паспорт з пропискою. Автоматників немає, з охорони — тільки старший чоловік і юнак в камуфляжі. Із динаміків лунає шансонний «гімн» Донецької республіки. Помічаю стареньку на стільці, вона вчитується в бюлетень і просить пояснити, що там написано.

Одразу ж знаходиться жіночка, яка радить поставити «галочку» в клітинці «За державний суверенітет ДНР». Роблю їй зауваження, жінка обурюється.

«Мені вже небагато жити залишилося, — каже бабуся, — про дітей думаю, вони — за Україну». Можна сподіватися, що хоча б два голоси проти ДіРи, як називають самопроголошену республіку проукраїнські активісти, на цій дільниці є. Але чи порахують їх?

У радянські часи за Харцизьком закріпилася друга назва — Донбас в мініатюрі. Тут працювали кілька шахт, трубний, сталедротово-канатний і машинобудівний заводи, завод арматурного лиття, підприємства харчової промисловості, державна районна електростанція, залізниця. Колись повз станцію Харцизьк проїжджав А.П. Чехов, той самий, якого Янукович назвав «великим українським поетом».

Іменем Чехова в Харцизьку названий парк культури і відпочинку, в ньому були сучасні на той час атракціони, ігрові автомати, природничий музей, планетарій і зоопарк «Харцизька Асканія» з ведмедями, вовками, оленями, страусами і навіть мавпами. В місті працював басейн, стадіон, кінотеатри, палаци культури.

В радянські часи Харцизьк отримав срібну медаль ВДНХ СРСР за рівень благоустрою. Левова частка цих багатств, задарма отримана новими «ефективними власниками», порізана на металобрухт або просто занедбана. На тлі сучасного безгрошів’я радянське минуле здається раєм.

Не дивно, що люди хочуть банального добробуту. Дивно, що вони асоціюють об’єднання з Росією з поверненням до СРСР. Але є й інші — ідейні прихильники ДНР, які ведуть родовід цього новоутворення від Донецько-Криворізької республіки, створеної Артемом  1918 року.

Тоді території Донецької, Харківської, Луганської та Запорізької областей відірвали від України та приєднали до Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Як для перших, так і для других, утворення ДНР — лише сходинка на омріяному шляху назад у минуле. Найстрашніше і найнезрозуміліше, принаймні для мене, що люди ладні заради такої примарної мети гинути самі і вбивати інших.

Найбільше лихо Донбасу в тому, що він лишився без політичного представництва. Партія регіонів, яка вже понад десятиліття господарює на місцях, та майже стільки була найбільшою, відповідно, і найвпливовішою політичною силою країни, гуманітарні запити Донеччини ігнорувала, економічні — лобіювала, але дивним чином усі кошти осідали у кишенях чиновників у різноманітних «генералів», які вже на свій розсуд ділилися ними з населенням.

Пощастило з «генералом», як Маріуполю, — буде безкоштовне молоко в дитсадочках і ремонт доріг. Не пощастило, як Харцизьку, — максимум феєрверк на День металурга. По буднях — холодна вода за графіком, по чотири години зранку і ввечері, гарячої води немає років двадцять, уже кілька років узимку дороги не чистять від снігу, асфальт не знає навіть ямкового ремонту.

Минулого року на головній вулиці міста зняли верхній шар покриття, новий так і не зробили. Асфальтові уламки примудрилися продати жителям околиці, щоб вони засипали ями на грунтовках. Ніхто не знає, як цим місцевим негараздам зарадить референдум, але ж Донбас хоче бути почутим. На жаль, саме «деенерівці» голосніше за всіх волають «Путін поможи», а в такому галасі голоси інших донеччан губляться. Але вони теж мають що сказати.

По-перше, люди налякані. Із одного боку — місцевий кримінал, який «підмазався» під ДНР. Люди з автоматами ходять автосалонами Донецька і вимагають не що-небудь, а дорогі позашляховики «на потреби революції». Повернувся вже забутий рекет і кіднепінг. Будь-які кримінальні «розборки» і пограбування миттєво списують на «Правий сектор».

З другого боку — українські військові. Коли в місті діє група диверсантів-терористів, як ситуації може зарадити танк чи гаубиця? Зруйнувати будинок, на даху якого засів снайпер, та поховати під уламками десятки людей? Тут питань більше, ніж відповідей. Зрозуміло, що не про все можна зараз говорити.

Але ж евакуювати населення з того ж Слов’янська, здається, не збиралися. Вказівок щодо роботи хоча б державних установ, щоб люди не поспішали під кулями на робоче місце, не надходило. В Слов’янську повним ходом йде АТО, а головний освітянин Донецької області доповідає, що всі дитячі садочки в місті працюють, і батьки, якщо хочуть, можуть приводити до них дітей.

Інформації про перебіг антитерористичної операції нуль. Немає ані щоденних доповідей про перебіг АТО, ані екстрених випусків новин. В інформаційному вакуумі народжуються чутки, одна краща за іншу: то під Донецьком «ополченці» знешкодили двометрових найманців-негрів, то на Слов’янськ з вертольотів сипали дуст! А головне, в проукраїнському середовищі теж починається паніка: «Донбас злили!»

По-друге, київська влада навіть не намагається грати на випередження. Очевидно, що на Донбасі повторюється кримський сценарій з невеликими варіаціями. Способів розв’язання проблеми всього два: або військовий, який нам не дуже поки що вдається, і який найвірогідніше законсервує ситуацію до наступного загострення, адже Росія лише роздряпала наші внутрішні болячки; або політичний, який змусить ці внутрішні болячки лікувати, а не просто знеболити.

Був момент, коли здавалося, ініціативу перехопила київська влада. Місяць тому, 14 квітня, Олександр Турчинов заявив, що разом з президентськими виборами може відбутися і всеукраїнський референдум.

Реакції з боку «деенерівців» на неї не було, що цілком очікувано. Трохи згодом про одночасний з виборами референдум просив вже донецький губернатор Сергій Тарута, але заява якось забулася, і вже з боку Києва не було чіткої реакції.

Втім, встановити умовну точку відліку майбутніх нових відносин з Донбасом за допомогою справжнього всеукраїнського референдуму все ж краще, ніж проливати кров. Але час іде, кров ллється.