— Час — пластичний. Він ущільнюється, а може бути і розтягнутим на багато десятиріч. Ми живемо в часи, коли твориться історія. Знаходимося на гребені, який весь час рухається, і ми не знаємо, куди він повернеться. Живемо в стані чекання, в стані тривоги, думаємо про майбутнє. Врешті, думаємо про долю країни більше, ніж про себе.

Я громадянин цієї країни, і мене все це лякає. З одного боку, ця жорстокість, яка стає все більше і більше агресивною, важкою і непередбачуваною. Але є і позитивна сторона — змінюється світогляд, парадигма стосунків у суспільстві. Стосунки людей, ставлення до країни, ставлення один до одного. Це рішучі зміни на багато років уперед.

Це те підґрунтя, яке об’єднує націю, об’єднує людей, робить їх стриманішими, дає розуміння, що будь-яке сказане слово може потім обернутися трагедією. І ще — невимовне відчуття причетності до великої справи.

Час спресований, протягом півроку відбуваються події, які могли б розтягнутися на десятиріччя, стиснуті в лічені дні, або навіть години. І цей ущільнений, конденсований час дає можливість ухвалити доленосне рішення. Є спроби створити європейське суспільство, змінити відносини між владою і народом.

Зараз втілюється багато речей, які раніше і не мислилися. На десятки років був розтягнутий процес входження до Європи, а зараз він нестримно скорочується. І за це, хоч це і парадоксально, ми повинні подякувати Путіну.

Він об’єднав націю, він наблизив нас до Європи, він допоміг створити армію в таких «пожежних» умовах для життєзабезпечення країни. У цей час говорити про культуру, про мистецтво вбачається дивним, тому що є страшні речі, про які потрібно і можна говорити. Звична фраза про те, що «коли говорять гармати, музи мовчать», неправильна.

Все навпаки, коли замовкли музи, почали говорити гармати. Коли немає культури, прийшли дикуни зі своїми правилами гри, уявленнями про світ — жадібні, нахабні, які думають лише про свої інтереси, «о животе своем».

Що таке культура? Це щось ефемерне. Справа не в книгах, справа не в тому, що люди читають або дивляться по телебаченню. Все це вторинне. Справа в дуже витончених зв’язках, які цементують суспільство і створюють атмосферу того, що є межа для агресії.

Коли немає культури, приходять параноїки, страшні люди, що бажають переробити цей світ під свої потреби, бажання, і найсмішніше, під свої амбіції. Я нещодавно перечитав Жан Жака Руссо, ХVIII сторіччя. Він пише, що розум — ефемерна річ, людьми керують пристрасті, а розум потрібний для того, щоб потім усвідомити, що вони накоїли.

Йдеться про «підписантів» із Москви, яких називаю «батальйоном Жириновського», — це помутніння розуму. Коли ці люди отямляться, їм буде соромно за те, що вони робили і говорили. Це страшна річ. Мережковський віщував на початку ХХ сторіччя пришестя хама. І ось, через сторіччя, хам прийшов, але явився світу під личиною інтелігенції, як це не дивно і не парадоксально. Це прислужництво перед владою.

Адже інтелігенція завжди несла в собі місію протидії будь-якій владі, це було гальмо, в’язка маса, яка стримувала дикі речі. Тепер усе це зникло. Вони почали працювати на владу. І це страшно.

Але я не відчуваю ненависті до цих людей. Просто здивований і з сумом дивлюся на все це. Розумію: сплине час, і все повернеться на «круги своя», у нас усіх просто немає іншого виходу. Ми повинні жити поруч, співіснувати. Але вони будуть в іншій парадигмі, ці стосунки. Це буде абсолютно інше суспільство, без безглуздого «старшого брата».

Коли з Росією будуть не «братські», а щирі відносини, коли нас сприйматимуть просто як людей. Нам потрібно пережити цю кризу, це жахіття, вгамувати його, заспокоїти. Я вірю в Україну і вірю в її особливу місію.