Як відомо, однією з головних проблем боротьби з терористами на сході України є так званий живий щит. Якщо не підтримка, то певна лояльність мирного населення до сепаратистів відчувалася достатньо, щоб заважати й проведенню АТО, й взагалі сприяла паралізації ситуації. У перші дні захоплення будівлі Луганського обласного УСБУ бабці тягнули автоматникам каструлі з борщем. «Вони ж голодні!» — переймалися жінки станом тих, хто на той час отримував не менш ніж 100 доларів на день. Ну, а нахабне (по-інакшому не скажеш) перешкоджання місцевого населення Станиці-Луганської відвантажити військову техніку на позиції обурило багатьох українців.

Таке засліплення народних мас можна було пояснити проросійськими настроями населення Луганщини. І воно відіграло свою зрадницьку роль. Не забудемо, що завезених російських штурмовиків, які ганьбили український прапор ще в березні перед першим захопленням Луганської ОДА, було не більше ста. Весь інший натовп складався із зігнаних на мітинг місцевих оскаженілих бабць і працівників підприємств, що належать деяким депутатам Партії регіонів. Усе це було схоже на масове самогубство, на загальний виступ жертв тоталітарної секти, які в трансі вимагали провести референдум про приєднання до держави, де заборонено референдуми.

За весь час вакханалії, що відбувається в Луганську, я не помітив жодного адекватного підприємця, який би підтримував цю жахливу фантасмагорію. Паралізація бізнесу, еміграція населення, призупинення руху коштів відбилося на господарській діяльності регіону катастрофічно. Підприємства почали зупиняти роботу масово. Бізнес закрижанів, застиг, як вода взимку. А як відомо, призупинення діяльності для підприємців частенько є смертельним. До цієї проблеми додалася біда рекету. Роздана за паспортом зброя дала можливість знахабнілому зброду перетворитися в армії стяжателів. Нормою для Луганська став «віджим» автомобілів. Якщо ж людина наочно виявила свою опозиційність, то виник ризик того, що її бізнес просто відберуть. Що й сталося з деякими, вже колишніми, бізнесменами.

До проблем бізнесу на Луганщині згадані «свідки покращання», звісно, стосунку не мають. Їхні зарплати на шахтах і пенсії, як їм відомо, з’являються з повітря. Усі ж свої біди, хоч що б сталося, вони, як і 20 років тому, пояснюють злими намірами Києва та незалежністю України.

Але тим простим луганчанам, які звикли все ж таки думати головою (а таких більшість), не вдається виправдати відступництвом від Москви перекритий центр міста, наявність автоматників, які розгулюють Луганськом, і різке підвищення криміногенної ситуації в регіоні. Спочатку — огида, потім — обурення, а зараз явна злість відчувається в настроях жителів обласного центру. Коли ж цей обласний центр хтось невідомий на прізвище Болотов назвав столицею «Луганської Народної Республіки», стало зрозумілим, що цей цирк надовго.

Що заважає луганчанам виступити проти цього безладу? Чому вони дозволяють самозванцям і просто ідіотам ганьбити Луганськ, знущатися над мешканцями?

Над цими питаннями мізкують, мабуть, українці, що живуть на решті території України. А можливо, навіть пояснюють таке безвілля явним або прихованим схваленням дій сепаратистів. Мовляв, терплять, бо терпиться, а не терпілося б, то вже давно прогнали б цю нечистоту. Насправді причина такої терплячості, яка іноді виливається в сварки, відверті розмови між луганчанами і терористами, — в прозаїчному страху. Страх паралізує волю жителів Луганська. Ніхто не був готовий до таких подій, що розгорнулися з неймовірною швидкістю на очах у всього міста. Страх перед озброєними бандитами, помстою, розправами і страх перед можливими зачистками при проведенні АТО. Ніхто не хоче перетворення Луганська в Краматорськ чи Слов’янськ.

Відомий ефект поведінки «моя хата скраю» спрацьовує й зараз. Він підсилюється тим, що луганчани залишились сам на сам зі своїми проблемами. Хто мав можливість, уже покинув терени Луганщини, іншим доведеться співіснувати з тими, хто не завжди думає, коли натискає на гачок.

Луганськ віддано на пограбування. Це — факт. Грабують навіть злітні полоси на донедавна єдиному натяку на наявність колись в Луганську авіації — Ворошиловградському вищому воєнному авіаційному училищі штурманів.

«Марфа, може минеться?» — як сказав відомий герой радянського фільму. Але не минається. Підприємці висловлюють різні ідеї з цього приводу, але про які ефективні дії може йтися, якщо навіть тих, хто вступив до лав МВС в цей час для захисту правопорядку, було «злито» бандитам? Про який організований спротив можна казати, якщо запрошення знайомим на каву для декого виявилося пасткою? І замість філіжанки кави люди, в кращому випадку, потрапляють у полон, звідки їх доводиться викупати родичам.

Тому луганчани чекають на злам у ситуації. А такий злам може відбутися лише у разі рішучих і професійних дій зовні, які на теренах Луганщини мають виявлятися ще й у оперативній віртуозності. Адже зрада, продажність і небезпечна підступність тут чекає на кожному кроці.