Луганщина мала шанс на свій Майдан. Для цього були навіть умови. Але, як завжди, не було того самого ясного рушійного внутрішнього стимулу. Не було оформленої позиції. У грудні 2012 року, втомившись від ходіння чиновницькими кабінетами, зіштовхнувшись з усіма барвами бюрократичного ідіотизму, я написав доволі провокативну статтю під назвою «Хохлам». Така собі присвята в назві.

Ті, хто не дочитав цієї статті, звичайно, поспішили образитись. Але наприкінці тексту було уточнення про те, що текст не адресований українцям, бо українці мають уміти боротися за свої права. За рік події в Києві довели, що українці нарешті витіснили «хохлів». Принаймні дали зрозуміти, хто має бути хазяїном у столиці. Саме в столиці. З’ясувалося, що наступним випробуванням стала необхідність довести тепер, хто має бути господарем в Україні.

Нещодавно я проходив весняним днем одне з перехресть на луганській вулиці Будьонного. Тут у середині 2000-х один суддя на своєму джипі просто на пішохідній смузі збив жінку з дитиною. Потім намагався втекти з місця пригоди, але вщент п’яний утік недалеко.

Як показав висновок правоохоронних органів, «тверезий» суддя їхав на швидкості 60 км на годину відповідно до ПДР, а, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, жінка з дитиною полізла під колеса позашляховика. Удар джипу на такій швидкості призвів до того, що ніжка хлопчика відлетіла на сім метрів від тіла...

Суддя після цієї пригоди замість в’язниці пішов на підвищення. Тепер він майже недосяжна для простих смертних людина, яка працює в одному із столичних судів. Реакція суспільства на цю подію була схожа на глухий хлопок. Бубоніння під ніс, жаль, смирення, мовляв, а що ми можемо зробити? Нічого!

І от згодом, на другий рік володарювання Януковича, Луганськ відзначився процесами, які ніхто чомусь не збирався помічати. Точніше, ніхто не давав глибинної оцінки психологічному стану, в якому вже перебувало суспільство. Таксисти, якщо ставали свідками правопорушень на дорогах, наздоганяли «круті» іномарки, били прокурорів.

Люди обступали місця ДТП, не давали можливості втекти зловмисникам. У суспільстві глибоко вкоренився термін «мажор». Назва простого українського села Врадіївка теж перетворилася на поняття, ознаку громадського обурення, яке в будь-який момент може перерости в бунт і самосуд. Дедалі частіше почали лунати заклики до лінчування, до вил, до зброї.

— Мені б автомат! — фраза, яка тоді здавалася просто криком відчаю.

На цьому тлі, коли відбувся київський Майдан, місцеві керманичі Донбасу поспішили психологічно прив’язати його до євроінтеграції, хоча природа Майдану — це природа Врадіївки, це та друга щока, яку вже ніхто не збирався підставляти, бо били вже по печінці. Луганчан твердо переконали: Майдан проплачений Америкою, вони хочуть у «гейропу», продалися за «бакси», а ми — слов’яни — свого не здамо.

Такий пропагандистський маневр успішно загасив можливі спроби громадськості сходу підтримати Майдан. Навпаки, накопичена злість натовпу сфокусувалася на київських протестувальниках, хоча і східняки, і майданівці мали всі передумови стати пліч-о-пліч.

Голодний пес не розбирає добрих і поганих, своїх і чужих. Він легко зривається на подразники. Схід був і залишається таким голодним собакою, якого примітивно (і від того ефективно!) нацькували на потрібні небезпечні для місцевих князів Донбасу процеси. А потім сталося найстрашніше для всіх. Хтось масово озброїв найавантюрнішу частину населення.

Хтось свої погрози щодо того, що Донбас може прокинутись у відповідь на Майдан, вирішив утілити в життя. І втілив. Цинічно, з відвертою ненавистю, яку вилив на свій же край, перетворивши його на неконтрольований бандитський осередок. Як наче це не люди і не регіон, а та сама ручка, яку з перекошеним обличчям цей «хтось» зламав на прес-конференції в Ростові.

Але озброєний Донбас не потрібен нікому. Партія регіонів намагається удавати із себе на сході владу, якою вже майже не є. Її інтриги схожі більше на дії жінки легкої поведінки, ніж упевненого в собі чоловіка. Тому регіоналам конче необхідно домовитися з Києвом, поки ще є можливість удавати із себе хазяїв регіону.

А Києву доведеться домовлятися з регіоналами, бо це єдина сила, з якою хоч би можна сісти за стіл перемовин. Ну, не з Васєй-коцаним чи Колєй-репаним проводити ж круглі столи! А тим часом скажений і голодний пес бігає вулицями Донбасу і нападає на перехожих. Стати Майданом він уже давно втратив шанс.

Тепер це псина, яку не вилікувати від сказу. Її можна лише дострелити. Не ганяючись за нею з гранатами, не стріляючи по ній з артилерійських гармат, а, кинувши кістку, впевнено і точно влучити в скроню.

А потім уже розбиратися з її колишнім хазяїном, тільки вже не за столами перемовин, а за столами слідчих і прокурорів.