За драматичними перипетіями останнього часу і за рейвахом, пов’язаним із президентськими виборами, якось забулося, що чверть століття тому, якраз 25 травня 1989 року у Москві відкрився I з’їзд народних депутатів СРСР, який поклав початок нетривалому, але яскравому періоду радянського парламентаризму.

Вперше в історії Радянського Союзу депутати були обрані на альтернативній основі і вперше вони представляли різні політичні течії (партія ще була одна, але і в КПРС вже не було згоди). І так само вперше із заходу такого рівня велася пряма телевізійна трансляція, що надало змогу всім охочим хоча б так прилучитися до бурхливих політичних процесів.

Цей з’їзд і самі вибори народних депутатів стали логічним етапом процесів перебудови в СРСР, проголошених керівництвом КПРС на чолі з Михайлом Горбачовим і викликаних глибинною соціально-економічною кризою радянської системи. Йшлося про лібералізацію в межах «оновленого соціалізму», про «повернення до ленінських норм», тобто законність і гуманізм у тих межах, у яких вони слугують «своїм», про гарантії безгрішності для «послідовних марксистів-ленінців» і лише для них.

Згадаємо: коли Горбачов перед світом заговорив про плюралізм, йшлося лише про «соціалістичний плюралізм», до того ж – «плюрализм мнений» (цей вислів неможливо перекласти українською, як і знамениту норму компартійного життя: «есть мнение»). За задумом «батьків перебудови», пожвавлення суспільного життя мало підштовхнути розвиток економіки, ініціативу керівників виробничих структур як державної, так і кооперативної форм власності – але виключно в межах «соціалістичного вибору».

При цьому влада намагалася скоротити фантасмагоричні військові витрати за рахунок узгодженого із Заходом скорочення озброєнь й одержати звідти ж великі кредити, «викуплені» певною лібералізацією політичного життя. Тому врешті-решт з мордовських таборів повернулися додому політв’язні, вийшли із напівпідпілля «неформальні» організації і був ухвалений закон про вибори до народних депутатів СРСР), який, попри всі його вади, дав можливість потрапити до найвищого законодавчого органу багатьом ліберал-комуністам та безпартійним інтелектуалам-інакодумцям.

Загалом вибори союзних депутатів, які відбулися навесні 1989 року, навряд чи можна назвати демократичними. Адже у законі про вибори існували потужні «фільтри», які забезпечували ЦК КПРС контроль за виборчим процесом. Вибори не були рівними. Депутати обиралися не тільки від населення, а й додатково від КПРС, комсомолу, творчих спілок, АН СРСР, офіційних всесоюзних громадських організацій.

Причому обиралися не всіма членами цих організацій, а лише керівними органами (винятком стали – після масових громадських протестів – Академія наук та деякі творчі спілки). А у територіальних округах був запроваджений багатоступеневий порядок висунення кандидатів у депутати: перед реєстрацією цих кандидатів, відбувалися «окружні збори», які вирішували, кого з незалежних висуванців допустити до участі у виборах, кого ні.

На загал, система нагадувала вибори від курій у Російській імперії, коли різні стани суспільства мали істотно різне представництво у найвищій представницькій владі, коли «політичні фільтри» забезпечували домінування в законодавчих структурах чинної еліти.

Але навіть така виборча система, як уже було сказано, дала можливість стати депутатами цілій низці притомних номенклатурників, літераторів, науковців і громадських діячів. Україна була безпосередньо представлена на союзному рівні 175 депутатами, не рахуючи депутатів від КПРС, громадських організацій, Академії наук тощо. 88% обраних у народні депутати СРСР від УРСР були членами КПРС.

Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький вважав, що це великий успіх. Насправді ця кампанія була компартією програна. Адже масові акції, зібрані громадськими організаціями УРСР, передусім «неформальними» (на той час діяли Український культурологічний клуб у Києві, культурологічне Товариство Лева у Львові, екологічний рух «Зелений світ», Товариство захисту колишніх в’язнів тоталітарного режиму «Меморіал», Товариство української мови ім. Т.Шевченка, Українська Гельсінська спілка, було проголошене створення Народного Руху за перебудову) залучили 13 мільйонів виборців.

Люди приходили на ці акції, нерідко багато чим ризикуючи. Адже практично всі мітинги проходили під гаслами критики влади, системи, ідей комунізму тощо. Далеко не всі учасники цих акцій були опозиційно налаштовані, але всі вони виявляли власну політичну активність, яка не вписувалася в межі старої системи. В підсумку на з’їзді народних депутатів СРСР приблизно п’ята частина депутатів від УРСР посіла демократичні позиції. Наче й небагато, але справа була не в кількості, а в якості цієї групи, у її високій активності, в тому числі і у політичному житті України.

Трансляція в прямому ефірі немалою мірою зумовила характер з’їзду. Він цілком закономірно іноді перетворювався на політичне телешоу, іноді – на лекційну аудиторію, де викладачі найвищого ґатунку розповідали про дійсні проблеми економіки, права та розуміння історії, а іноді – на трибуну для навіжених ортодоксальних більшовиків.

Якщо взяти суто прагматичні виміри, то цей з’їзд мало що вирішив – сформував діючу на постійній основі Верховну Раду СРСР, обрав її головою (на безальтернативній основі) Михайла Горбачова та ухвалив деякі законодавчі акти, але він докорінно зламав чинні стереотипи уявлень про владу і «вивів на орбіту» цілу плеяду публічних політиків, здатних напряму звертатися до мас виборців й одержувати їхню підтримку.

І, головне, він розхитав однопартійну радянську систему і сформував парламентську опозицію («Міжрегіональну групу»). Тож нині, коли в Україні після усунення злочинного режиму Януковича проходять вільні президентські вибори, коли країна напружує сили, щоби зламати хребта силам імперсько-тоталітарного реваншу, варто згадати подію, яка відбулася чверть століття тому, - вона була одним із важливих етапів на шляху до зрілості суспільства, консолідації нації і європейського вибору.