"Одевайте белое, это правило войны"- сказали нам російські журналісти неподалік від супермаркету "Метро". Ми обидвоє були в темно синьому. Десь за "метро" з боку аеропорту було чути одиночні вистріли. Втім це зовсім не заважало мешканцям району "октябрьский" рідного району Рината Ахметова іти на звуки пострілів до метро, не зупиняли їх і міліціонери. Місцеві обходили правоохоронців чагарями, тримаючи в руках кульочки, тягнучи якісь тачанки за і велосипеди (возиків з супермаркету давно не було, йшов третій день грабунку, представники ДНР в перший день забрали чорну і червону ікру і дороге віскі). На них вони вантажили посинілих курей, крупи, а дехто йшов просто за пляшкою горілки. Міліціонер тим часом нам розповідав, що цієї ночі так само два друга приїхали грабувати метро.

Одного підтрелив снайпер. Другого ця подія ніяк не змусила змінити плани, він пішов в супермаркет, навантажив, що там залишилось ще, а вже по дорозі назад забрав друга з простреленим бедром і поїхав додому. Ми спитали жінку, котра тягла посинілу курку: нащо ви йдете туди, вас же можуть підстрелити – зато в последний раз пожру нормально. Я подумала, якщо пекло існує, то воно десь поруч.

В цьому ж мікрорайоні Олександр розгрібав все, що залишилось від його хати. Хата до цього випадку була нова, двохповерхова і сучасна.

Там мало жити три сім'ї. Швидше за все підпал стався через ракету з пзрк, коли та намагалась збити гелікоптер силовиків, або на будинок впала теплова пастка. Олександр коментує це так: Київ приїхав нас вбивати. Сам він з Ростова-на-Дону. Туди ж і поїде тепер з сім'єю. Але він був у своїх переконаннях не одинокий. Багато хто казав те саме, дехто додавав, що Росія кинула цих хлопців з ДНР, а все мало б бути, як в Криму. На іншому куті міста далеко від аеропорту люди катались на роликах і велосипедах. Життя йшло своїм ритмом. Неподалік був блокпост батальйона "Восток" з озброєними чоловіками і БТРом.

На вокзалі я зустріла Діму Литвиненка – журналіста СТБ. Він вранці звільнився з полону ДНР. Показував спину від побоїв, розповідав, що бачив стіни і підлогу в будівлі СБУ, де його тримали- все у крові. Він також чув крики інших полонених, котрі просили лікаря.

Вже у своєму потязі до Києва я думала: як так, таке велике місто, в якому стільки людей, в якому за статистикою 70 % за Донбас в складі України всі живуть в страху і чекають допомоги звідкись? Дозволяють, щоб на їхніх вулицях людям одягали мішки на голови і відводили в катівні. (У ДНР, як мені розповіли, є навіть підрозділ каральний з промовистою назвою НКВС, так-так, НКВС). Невже вони всі думають, якщо вони вийдуть на вулиці 5-10 тисяч чоловік, то їх почнуть розстрілювати? Чому мій друг з Рівненської області їх захищає, а вони навіть бояться розповісти про своїх рідних, що теж сидять в якомусь днрівському підвалі. Чи чоловіки Львова, чи мого рідного Франківська дозволили б подібне у власному місті?

Бо що залишається ще захищати в цьому житті, як не власний дім, власне місто? Зі мною в потязі їхало дуже багато дітей. В кожному вагоні були діти. Хто з батьками, хто з бабусями. Їхали на невизначений час. В одного хлопчика років п'яти був іграшковий пістолет. Може хоч він виросте і навчиться захищатись. Не лише ж кури і горілку красти, правда, Донбас, який ніхто ніколи не поставить на коліна?