Найважче зізнатися собі.

У тому, що майже все життя ти жив, обмежений безліччю рамок, які довкола тебе створили інші, а ти дозволив це зробити. У тебе майже все життя була країна, її мова, її стійкий і добрий народ, але тобі сказали, що це не гідне любові – і ти повірив. Тобі сказали, що українська мова – це смішно, і ти сміявся з особливо забавних слів. Тобі сказали, що українці – жадібні, підлі і хитрі, і ти побачив у них це. І був не правий уже хоча б тому, що жодного разу не перевірив усе сам.

Це не ти вивчив українську до останньої коми, щоб робити про неї хоч якісь висновки.

Не ти плакав, збираючи матеріали про Голодомор.

Не ти знав історію своєї країни. Хто такі ОУН-УПА? – «Е-е-е-е… Вони стріляли нашим дідам у спини». – Хто це сказав? – «Я сам знаю». – Що ти знаєш з історії України? – «Росія – велика країна, а Україна – Малоросія».

Не ти любив свою мову. Чому ти не ходиш у кіно? – «Ха-ха, там же теляча мова».

Твої відповіді? Твої, твої! Ні, звісно, у тебе є виправдання: тобі сказали, що це так, і ти просто погодився. Ти не сам вигадав! Це був такий тренд чи що. Мода на антиукраїнськість. Розвивати українську культуру? Та яка тут може бути культура! Читати українську літературу? Та це ж навіть не белетристика! Думати про національну ідею? Та «у них» лише самі глечики і вінки – ось і вся ідея!

Ні, звісно, Львів і Ужгород старанно переконували в цьому. Приголомшуюча Ліна Костенко, пронизливий Коцюбинський, вражаючий Хвильовий делікатно нагадували, що треба ж подумати самому. Чому тобі було так добре на Волині, адже там ці самі «западенці», а вони начебто жадібні, злі й хитрі? Чому з тобою вони були іншими? Чому івано-франківці стали твоїми друзями, хоча всі говорили, що у них там у Франківську б'ють навіть за думки російською? Дивно, так?

А насправді нічого дивного. Все це – «западенці», вінки, музика, мова, Хвильовий, Волинь і Львів – завжди було твоїм. Воно тобі було дано просто так, за правом народження. Тобі не треба було навіть платити. І ти замість того, щоб узяти це, насолодитися цим, духовно жив надголодь. «Донбас порожняк не гонить». «Ми годуємо їх усіх». «Вони всі нероби, а ми – люди, які вміють працювати». «Рос-сі-я!».

Ти опам'ятався, коли на твоїй землі настав той самий мир, на який ти так чекав. Рос-сі-я! Ось вона – за вікном, у вигляді прапорів, розфарбованих червоно-біло-синіх «Запорожців» і характерного говору на твоїх вулицях.

Вона концентрувалась в одній точці, стиснулась довкола тебе і раптом виявилась зовсім не братом, який захищає «своїх», а чорною дірою, що затягує все в себе, розплющує все, включаючи й тебе самого. А «свої»… «Свої» підняли на тебе налиті вкраденим алкоголем очі і виявились раптом якимись чужими.

Ти ж хочеш миру, а «свої» прийшли знищувати цих проклятих «западенців» – тих, які тобі стали рідними.

Ти ж точно впевнений у тому, що Київ узимку просто боровся за життя – зокрема й твоє власне, – мирне, світле, чисте життя. А «свої» говорять: вони всі там – бомжі й нероби, вони звикли підмивати старих людей у своїх Європах і нас хочуть примусити робити те саме!

Ти ж на власні очі бачив, як б'ють студентів на Майдані Незалежності, із цих самих очей лилися сльози, коли доводилось бачити ці страшні кадри... А «свої» у своїх мерзотних статтях своїх мерзотних «ЗМІ» досі вишукують серед побитих дядька середніх років і говорять: «Та то хіба ж дітей побили? Майдауни, як завжди, брешуть! По них треба пустити танки».

Але страшна не ця сутичка з брехнею, після якої ніхто, зокрема й ти, не може жити, як раніше. Страшно інше: за любов, що пробуджується до своєї країни, тобі тепер треба платити.

За першу жовто-блакитну стрічку на машині – синяками і проколеними шинами, за перший несміливий перехід на українську мову – образами («Єзжай в свой бандерстан, с*ка!»). Сьогодні тебе принижують просто тому, що ти раптом усвідомив: ти любиш Україну, і якщо її віднімуть – не буде ні миру, ні тебе самого. Вони б'ють твоїх друзів, переслідують твоїх колег, погрожують твоїм рідним. Вони серйозно впевнені, що твої цінності – це те, на чому можна з насолодою потоптатися.

І знаєш, що?

Вони не винні. Ти сам віддавав усе це багато років поспіль. Ти сам допускав глузування з того, що тепер намагаєшся захистити, вкрити своїми долонями. Але твоя мова, твоя історія, твоя батьківщина і твій прапор – усе це в долонях не вміститься. Воно просочується, і там, де пробивається це світло, обов'язково знаходиться той, хто готовий на нього зазіхнути. Нічого особистого – просто раніше ти це дозволяв.

Твій народ надзвичайно сильний, але в ньому є пробоїна. Ця пробоїна – ти зі своєю сліпотою, обмеженістю, плоскістю мислення. І саме через тебе на твою землю пробрався ворог, і хоч ти й побачив вчасно його нутро і відвернувся від нього, він устиг зробити дублікат ключів від твого будинку. Тепер він прийшов, і перше, що він зробив, – залишив бруд на жовто-блакитному. Раптом виявилось, що це найсвященніші для тебе відтінки. Але чи маєш ти на них тепер право? Країна тобі скаже: так, звісно, маєш, я все ще з тобою, я тебе не залишу, я тобі прощаю, я тебе давно пробачила. А ти? Спробуй ти тепер себе пробачити.

Сьогодні за твою країну, за тебе гинуть твої друзі, і навряд чи у тебе вже вийде відсидітись. Вони захистять, але й тобі доведеться встати поруч із ними. Вибору немає – кожна душа на рахунку. Ворог живиться зламаними життями і знищеними містами, але душами українців він поперхнеться. Якщо серед них буде й твоя – донецька – душа. Ти ж досі не гониш порожняк, чи не так? Так доведи, що всередині у тебе не порожньо. Ти досі вмієш працювати? Тож попрацюй тепер над собою. Це найважча праця, немислимо важка. Але якщо ти впораєшся – тільки тоді ти будеш гідний землі, яка ніколи не здригнеться під твоїми ногами.