Обіцянка Президента Петра Порошенка принести на схід мир обнадіяла багатьох луганчан. Здалося, що нас таки лихо мине. Вже більше місяця Луганськ, як смертник перед розстрілом, чекає на свою долю. А тим часом непрохані співкамерники знущаються над ним, як «блатні зеки» набором катувань і рекету.

Президентські мирні запевнення говорять про те, що засоби АТО буде докорінно змінено. У чому саме полягає їх зміна, людям доводиться лише гадати.

Активні бойові дії в Слов’янську, з яких почався тиждень, запустили відлік часу. Стало зрозумілим — панькатись вже не будуть. Якщо терористи не складуть зброю, то до миру їх прийдеться заганяти, як звіра. Той самий зек-співкамерник, який і перетворив мирну колись Луганщину на зону тільки «бєз понятій», явно занервував.

Десант українських військових, що висадився в аеропорту Луганська, став такою собі дражнилкою для терористів. Вони багато разів обступали аеропорт, обстрілювали, бомбардували його, навіть розбили з протитанкової зброї трансформатори об’єкта, але все марно. Жодних жертв з боку Нацгвардії, безліч поранених і навіть вбиті серед бандитів. Штурмувати аеропорт з поля — це не з житлових будинків обстрілювати військові частини.

Як один із елементів мирного врегулювання Петро Порошенко запропонував так званий гуманітарний коридор. Щоправда, бандити цей коридор вже створили самі.

Вони просто захопили митні пункти пропуску на сході. Навіть поширили чутку, що їм дали їх захопити, щоб самим без перешкод залишити терени Луганщини. Чутка досить перебільшена. Системи «ніпель» в цьому випадку не вийде. Але з другого боку виявилося, що тим бандитам, які намагалися таки перетнути кордон, російські прикордонники були не раді. Це щиро здивувало багатьох терористів.

Росіяни не пускають своїх? Так. Росіянам контингент непотребу, який вони вже декілька місяців засилають до України, на своїй землі не потрібен. Не для того вони його позбуваються у себе, щоб запрошувати назад. А хтось з бандитів наївно гадав, що на них в Росії чекають.

Не можна сказати, що так само погано Росія ставиться до мирних переселенців. Людина, яка займається гуманітарними питаннями в Ростові, відверто дивується в розмові зі мною тому, як простий люд, не переймаючись національними моментами, самостійно збирає кошти для біженців, організовує місця їх поселення. Теж саме стосується і українських міст. Із Києва, Одеси, Західної України особисто мені часто телефонують із проханням через відповідні ресурси поширити інформацію про запрошення луганських сімей до власних осель.

Людяність — це те, що може врятувати всіх, це ті живі ростки душі, що залишаються по війні і які заліковують рани навіяної ненависті. У цьому конфлікті ми маємо зберегти саме людяність, як рятівну пігулку для розбудови подальшого нормального буття.

Але й багато бандитів бажають «мирно» полишити Луганщину і переміститись до... Києва. В одній з луганських кав’ярень я випадково почув телефонну розмову одного з ватажків таких новостворених «бригад», яких по області розвелось безліч. «На мене тиснуть! Мене вичавлюють з рідного міста! Я завтра на двох джипах — до Біловодська, звідти — до Харкова, а там вже на Київ... тут мене вб’ють!» Так. Вб’ють. І боїться він не українську армію, а своїх же «колег», які прийшли до нього в гості, після чого він дивом залишився живим.

Неймовірні сюжетні лінії, які видають весь безлад, що зараз панує серед бандитів, можна побачити на офіційному сайті так званої «ЛНР». Болотов, якому здається, що він «народний губернатор», відверто звинувачує завезених з Росії козаків у змові з Нацгвардією і особисто розцяцькованого різними «царськими» нагородами атамана Козицина.

Того самого «православного» терориста Козицина, якого на Луганщині спочатку непередбачливо ідеалізували. Клубок взаємовідносин між місцевими бандитами, російськими диверсантами, козаками з Ростова та «кадирівськими» терористами вже настільки заплутано, що ясно одне — влади на Луганщині немає. І давно.

Тому, звичайно, запевнення Порошенка в можливості діалогу з «мирним населенням» і створення коридорів для біженців та тих бандитів, що хочуть вільно втекти, дещо дезорієнтовує. Діалог з яким мирним населенням? Із божевільною бабусею, що несе зварений на останню пенсію борщ терористам у СБУ, які натомість за день заробляють більше, ніж вона отримує за місяць? Із пересічним луганчанином, що оминає центр міста і намагається зайвий раз не виходити на вулицю далі свого двору? Із шахтарем, що полишив шахту і пішов до бандитських загонів, а зараз не знає, як виплутатися з цієї халепи, бо назад вороття немає? Ні. Зрозуміло, що заяви про мирні діалоги вимушені і лунають для офіційної декларації мирних намірів. Без професійних, активних, жорстких дій на сході миру не буде. Натомість такі дії неможливі без перегляду методів ведення АТО, забезпечення безпеки громадян і ефективності впровадження рішень шляхом введення військового стану та принципового переформатування кадрового складу військового керівництва.

А з тисячами авантюристів, бандитів, терористів, диверсантів та іншим педикульозом, що вразив Луганщину, треба буде боротися, згадавши і поглибивши досвід буремних дев’яностих, але вже після оголошення миру. І боротись не тиждень, не місяць, і не два. Але для цього сам центр має, умовно кажучи, переродитися.

Всі, хто був готовий покинути Луганщину, переважно вже залишив її самостійно. Затримкою для багатьох була складність в тому, щоб позбутися активів, перенести бізнес, або банальна відсутність коштів та міста передислокації, бо більшість ніхто ніде не чекає. Таких людей безліч. Але знову згадаю характерний телефонний діалог бандита: «Я зброю сховав! Треба перечекати! Восени, як все притихне, повернусь! Ну, я так гадаю...» Осінь дійсно покаже, хто і де сховав зброю. Але в цих словах бандита звучала нотка невпевненості та навіть якоїсь приреченості.

Невідворотна необхідність полишити оселю на невизначений час, починати все спочатку і тішити себе надією, що все минеться. У серцях луганчан домінує відчуття того, що корабель, на якому вони знаходяться, поступово тоне і, якщо раніше відлік часу йшов на місяці, то тепер — на дні. Оголошений Президентом тиждень на забезпечення миру психологічно підказує — рятувальних човнів залишилося небагато. Але ще вихід є. Не зволікайте, бо завтра буде мир.