Теракт 14 червня в аеропорту Луганська, коли було збито український військовий літак Іл-76, в результаті чого загинуло 49 десантників і членів екіпажу, знову піднімає в суспільстві питання про доцільність подальшого проведення військової операції в Донецькій і Луганській областях. Часто можна почути крики обурення про те, що для України буде краще зовсім відмовитися від Донбасу, що там немає свідомих українців, що його жителі повинні захищати себе самі, а не за допомогою армії, сформованої з солдатів, які представляють різні регіони.

Навіщо на Донбасі повинні гинути представники Львова, Івано-Франківська, Рівного, Хмельницького, Вінниці? Адже це безпосередньо не стосується їхніх домівок і сімей?

Така теза від початку за декількома пунктами помилковий. По-перше, він має на увазі визнання, за визначенням прокуратури, терористичних організацій «Донецька народна республіка» та «Луганська народна республіка» як якихось реальних державних утворень, а не маячні російських політтехнологів. Це означає, що Росія неодмінно за обкатаною схемою імітації проведення референдуму з допомогою вивільнених сил спробує відколоти інші області. Приклад Криму наочно показує, що поступки зовсім не втихомирюють агресора. Армія - це загальнонаціональний інститут. Не може окремий регіон мати свою власну армію, яка сама по собі є однією з ознак незалежної держави. Харків, Запоріжжя, Херсон, Дніпропетровськ будуть наступними. Російська влада чітко окреслила кордон своїх домагань на територію України.

По-друге, насправді за відновлення порядку на Донбасі гинуть не лише уродженці Заходу і Центру країни. Твердження про те, що саме вони складають більшість у військах, задіяних в антитерористичній операції, не відповідає дійсності.

Помилкові маркери про те, що у військах АТО нібито представлені тільки уродженці певних регіонів, немов спеціально поширюються.

Говорячи про те, що жителі Донбасу зовсім не чинять опору агресорам, не треба забувати про те, що саме в цих двох областях не було своєчасно створено батальйони територіальної оборони. Створювати їх довелося вже в умовах неоголошеної війни.

Національна самосвідомість ніколи не була на високому рівні, місцеві еліти робили все, щоб підмінити її регіональним патріотизмом, але навіть попри це в останні кілька місяців вона було на підйомі.

Доказом цьому були немислимі раніше багатотисячні проукраїнські мітинги. На деяких із них кількість учасників перевищувала чотири тисячі, що раніше не можна було собі уявити. На жаль, у проукраїнського руху не було часу на формування власної жорсткої структури та бойового крила, здатного чинити опір агресивно налаштованому проросійському руху. Та й не ставилося таке завдання спочатку. Більшість людей сподівалася на вже «свою» владу, яка повинна їх захистити, і виявилася морально не готовою до активних силових дій. По суті, беззбройні громадяни повинні були самостійно протистояти озброєному проросійському крилу, лояльним до нього міліції, органам місцевого самоврядування і російським гастролерам. При наявності чіткої організації, лідерів і моральної готовності до опору теоретично це можливо, але проукраїнський рух був придушений, не встигнувши навіть толком сформуватися.

Процес його формування, на жаль, перемістився за межі області. Той факт, що служити в батальйоні територіальної оборони «Донбас», який всерйоз почали формувати тільки під Києвом, виявили бажання понад 1,5 тисячі добровольців переважно з Донецької області, вже про щось говорить. Число таких добровольців буде тільки зростати.

Мільйони лояльних до держави громадян залишилися на контрольованій терористами території під загрозою бути підданими тортурам і приниженням, залишити їх напризволяще буде злочином.

Донбаська криза оголила безліч гуманітарних проблем і торкнулася багатьох політичних питань. Відповіді на них, безумовно, треба шукати, але робити це цивілізовано. Українська влада могла б провести свій референдум з деяких питань, але за всіма правилами і законами, щоб його рішення дійсно було легітимним і не викликало сумнівів.