Кореспондент «Дня» Дмитро Десятерик вирушив до Москви для висвітлення подій 36 Московського кінофестивалю. Інше його завдання - спостереження за життям російської столиці в умовах агресії, розв'язаної Кремлем проти України. Свої враження Дмитро буде викладати в авторських «Записках з-за лінії фронту», які ви зможете читати на нашому сайті у форматі блогу,а також на сторінках «Дня».

***

Не їздив потягом до Москви років з п'ять. Зміни помітно вже на пероні: перекритий, на парканчику з одного боку табличка «Зона митного контролю», з іншого - «Зона прикордонного контролю». Дві ввічливі особи у формі дивляться документи, на жарти реагують.

У вагоні ще один паспортний контроль, неусмішливатітка-прикордонницяз ноутбуком. З вагона вже вийти не можна. Так і сиджу добрих півгодини: затримуємося з відправленням. Ще раз приходить митниця - запитати про заборонені товари. Поїхали.

На стіні неподалік торгового центру OceanPlaza скромне «Слава ДНР». У районі Видубичів величезний напис червоним «За соціалістів»; повстання живих мерців. Ще одне гасло на виїзді з правого берега - «смерть ворогам» (саме російською) і емблема «Динамо». Динамівських графіті взагалі багато. Профіль Києва при перетині Дніпра на заході сонця прекрасний, але знівечений з одного боку залізної бабою-Лаврентіївною, а з іншого – пузатою новобудовою в стилі регіональськогояк-хочу-так-і-роблю.

Росіяни перевірятимуть в Лісному Городку за півгодини до приїзду. Це зручно: нарешті перестали будити серед ночі на кордоні, проте в моєму випадку ускладнює ситуацію, якщо вирішать не пустити - з-під Брянська повертатися було б простіше. Схрещую пальці.

Попутниця: «Поп'ю чаю, щоб цигани не снилися. А то як голодний лягаєш - цигани сняться». Щоб влізти на верхнє місце в немилосердно тремтячому потязі, потрібна чимала вправність, аж до виконання невеликого акробатичного трюку. Цікаво, ось чому це вважають поліпшеним класом?

Слухаю чудову пісню «Симпатія до диявола»: треба більше знати про місце прибуття.

Бережи мене, Бунюелю.

***

Ближче до Москви на схилах біля дороги починається парад пропаганди. Знати і тремтіти повинні пасажири від усвідомлення того, куди, мерзенні, в'їжджають: фарбованим камінням, бетонними плитами, величезними буквами: «Москва - місто-герой!», Орден Перемоги, «З Днем перемоги!», щось про Олімпіаду в Сочі - один за одним, один за одним, ветхі заклинання, що розрослися на ідеологічних гормонах поверх порожнечі смислів.

***

- Збирайтеся, підете з нами.

Прикордонник говорить уривчасто, буденно, беззаперечно.

Але це не мені. З сусіднього купе виводять узбечку - простувату дівицю в помаранчевому спортивному костюмі. У неї щось не в порядку з документами, і її не пускають ні до Росії, ні до України. Так і живе в потягах і вокзалах без шансів повернутися додому. «Забуте - це те вмістилище, з якого, тиснучись, рветься на світ все невичерпне міжсвіттякафківських історій» (Вальтер Беньямін). Ось повз мене під конвоєм проходить така забута, зависла у задушливому бюрократичному лімбі людина, ні жива ні мертва.

Я явно переплутав автора. Звичайно, не Бунюель.