За останні декілька місяців Україна зіштовхнулася з новим викликом, існування якого до недавнього часу важко було собі уявити. Україна зіштовхнулася з війною. Біда прийшла звідти, звідки не чекали. Зараз здається, що російська агресія була справою часу, але ще півроку тому заклики про захист від РФ назвали би параноєю.

Ми маємо усвідомити: на сході немає ніяких суспільних рухів, громадянських протестів і конфлікту світоглядів. Це відверта агресія сусідньої держави щодо України. Агресія військова, економічна й інформаційна.

Війна, з якою ми зіштовхнулися, має нову форму – гібридну. Умови сучасного світу унеможливлюють пряме військове вторгнення до європейської країни – сусіда ЄС та НАТО, але комбінація з інформаційної пропаганди, економічного тиску та відвертого спонсорування криміналітету створюють зовнішній номінальний образ непричетності Росії до подій на сході України. Все це схоже на ситуацію, коли Володимир Путін стверджував, що в Криму немає російських військових, а потім сам визнав факт їх причетності до анексії та проведення так званого "референдуму".

Всі 23 роки незалежності ми жили на, без перебільшення, благодатній землі. Україна не мала прямого відношення до військових конфліктів та бойових дій. Країна брала участь в миротворчих операціях в усьому світі, але це було десь далеко. Десь там, де війна можлива. В Україні бойові дії здавалися чимось нездійсненним.

Війна, як це часто буває, почалася неочікувано. Всі роки незалежності українські військові жили у блаженному спокої. Ні у кого навіть думки не виникало, що українців будуть вбивати найманці з Кавказу та криміналітет, яких щедро озброюватиме й оплачуватиме "братський" народ. Наші військові виявилися такою ж мірою не підготовлені до бойових дій, як і цивільні – до усвідомлення самого факту війни.

Однак у цьому контексті хотів би наголосити, що зараз ми не маємо жодного права шукати винних і звинувачувати у чомусь наших військових. Багато з них вже віддали своє життя за Батьківщину. Причину наших проблем будемо шукати пізніше. Спочатку треба перемогти. Тому мені зовсім не зрозумілі постійні випади деяких політиків у бік наших військових – це непродуктивна й антиукраїнська позиція. Врешті-решт, всі, хто знає, як краще треба воювати, може їхати в зону бойових дій і показувати це на своєму прикладі. Дуже просто перемагати терористів у фейсбуці.

Ситуація, яка наразі склалася на сході України, ще раз доводить необхідність та безальтернативність інтеграції нашої держави до європейського безпекового простору. Ще півроку тому можна було дискутувати про доцільність співпраці України з НАТО та про можливість нейтрального статусу. Зараз уже не залишається жодних сумнівів – наша держава має кооперуватися з західними сусідами не тільки в політичному й економічному планах, а й у оборонному.

Багато хто каже, що в України не вистачить коштів, щоби функціонувати в рамках колективної європейської безпеки.

При цьому завжди додають, що Україні не місце в НАТО, бо країни-члени витрачають значні бюджети на підтримку того високого рівня, який прийнятий в Альянсі.

Скажу відверто та прямо – це профанація та еволюціонована комуністична пропаганда. По-перше, зараз ми всі можемо спостерігати за тим, що відбувається, якщо заощаджувати на армії. Маємо пам'ятати, що "той, хто не хоче годувати власну армію, буде годувати чужу".

По-друге, якщо поглянути на графік, то ми можемо побачити, що Україна вже впродовж останнього десятиліття є одним зі світових лідерів щодо фінансуванню армії відносно загального ВВП країни. Однак, як бачите, таке марнотратство не дає дієвого результату.

Можемо зробити логічний висновок, що система оборони країни побудована непродуктивно. На цьому тлі можемо поглянути на Польшу та Румунію, які багато в чому на нас схожі. Ці країни, які вступили в НАТО в 1999 і 2004 роках, витрачають (у відсотках до ВВП країни) менше, ніж наша держава! Більше того, навіть одна із засновниць Альянсу – Франція – витрачає менше, ніж Україна. Сухі цифри розбивають будь-які аргументи противників інтеграції країни в європейський безпековий простір на шматки.

Звичайно, статистика, яка наводиться, бере співвідношення загального ВВП країни до витрат на оборону. Вона не відображає абсолютних цифр. Проте наголошу – всі ми хочемо бачити Україну успішною та процвітаючою, з великим бюджетом і значним ВВП. Тому тенденції, які відображені у графіку, більш ніж показові.

Окремо хотів би наголосити на тому, що НАТО в сучасному західному світі – це не тільки безпекова й оборонна організація. Це клуб успішних і прогресивних держав. Ні для кого не секрет, що більшість "нових" членів Європейського Союзу спочатку стали членами Альянсу, а вже потім долучилися до ЄС.

Якщо хочете, це певного роду посвята держави. Країна-член НАТО, за одиничним та дуже специфічним випадком, завжди стає частиною ЄС. Про те, що наша країна рухається саме в напрямі Європейського Союзу, думаю, вже дискутувати немає сенсу. Це доконаний факт.

Підводячи підсумок, просто хочу констатувати, що в нас уже не залишилося ні часу, ні можливостей на роздуми про перспективи, переваги й особливості оборонної політики країни. Наша держава однозначно має інтегруватися до європейського безпекового простору. Досвід цього року показав, що позаблоковий статус – це неприпустима розкіш для України. Більш того, як ми могли бачити, всі світові гарантії безпеки для України (Будапештський договір) нічого не варті. Навіть паперу, на якому вони підписані. Особливо Росією.