Президент Литви Даля Грібаускайте порівняла Президента Росії Володимира Путіна зі Сталіним і Гітлером, і в самій події немає нічого екстраординарного. Як і в самому її припущенні, що національне питання вкотре використовується як привід для агресії. Політичні лідери й не зобов'язані занурювати світ в глибину своїх політичних відкриттів, це не до них. До них - за позицією, зі співвідношення і розташування яких і складається політична картина й іноді - лінія фронту, і тут уже на війні як на війні.

Країна останнього шансу

Хтось скаже, що президенту Литви, звичайно, сказати таке легше, ніж принцу Чарльзу, який помітив у російських керівників щось подібне. Литва не глобальний гігант, що несе відповідальність за долі світу і планети, тому не зобов'язана зважувати, і добре бути її президентом, якому дозволено говорити те, що хочеться. І ще спокусливіше вирішити, що їй легше, ніж німецькому міністру фінансів Вольфгангу Шойбле, який всього лише міністр фінансів, і в цій якості може порівнювати із захопленням Гітлером чеських Судетів все, що підходить за сюжетом.

Насправді, це ще дуже велике питання, кому легше говорити те, що хочеться сказати. Шойбле - політичний гігант з країни-важкоатлета, також важковаговики і його слово, і загальна звична впевненість у тому, що така людина тисячу разів подумає, перш ніж скаже. Тому сперечатися з ним зважиться не кожен, навіть у Москві, тим більше що Москва вже звикла вірити в те, що Берлін для неї - останній шанс на західну конструктивність.

І тим більше може собі дозволити будь-який ідеалізм особа королівської крові, яка, напевно, злегка змінила звичний погляд на світ, в якому МЗС похмурої східної держави висловлює співчуття з приводу його слів.

Від Далі Грібаускайте, звичайно, не залежать долі війни і миру, навіть української. Але вона лідер країни, в якій такі слова означають більше, ніж просто позиція. Тим більше що це аж ніяк не є позицією країни.

Серединний шлях Литви

Литва витягла зі, здавалося, непорушної радянської конструкції першу цеглину, і вже тому ця цеглина сприймався потім основоположною. Литва була першою, кому довелося заплатити за свій бунт - вже потім були Латвія, Азербайджан, Грузія і всі нескінченні війни в ім'я збереження того, що загрожувало під своїми уламками поховати всіх.

Латвія й Естонія йшли литовським шляхом практично слід у слід. Але потім і за нею. Хоча Латвія й Естонія щодо всього радянського були завжди куди більш похмурі. Литва грала в радянські ігри з тим життєлюбством, яке відчуваєш, коли інших ігор немає, а грати хочеться. Вона була своєю в радянському кіно, радянському спорті, навіть у республіканський госпрозрахунок, з якого починалася незалежність, вона втягувалася з азартом, ніби й справді вірила, що лікує хворого, якого ще можна вилікувати.

А потім, коли все скінчилося і почалося зовсім по-новому, Литва ніби знову опинилася найбільш інтегрованою в той простір, з якого вирвалася першою. У якому не можна було поводитися з естонською методичною рішучістю, що зробила Естонію одним зі східноєвропейських лідерів. Литва навіть не помилялася, як Латвія, і тому їй не судився той небувалий ривок, який Рига організувала в останні чотири роки. Литва першою переродила своїх комуністів, які для незалежності зробили ненабагато менше Саюдіса - литовського аналога Народного фронту. Але ці перероджені комуністи рік за роком робили Литву неквапливою соціал-демократичною країною, що в час реформ іноді як вирок.

Тут не було тієї міжнаціональної полеміки, яка була у сусідів, але тут не було і реформенної пристрасті. Тут є вулиця Дудаєва, але саме громадська думка була стосовно Москви терпимішою, ніж у Латвії та Естонії, які, втім, як і в пізньорадянські роки, не витрачали часу і сил на те, щоб цю недружелюбність Москві демонструвати відкрито. Литовці, не надто страждаючи від реформ і кризи, не дуже багато від них і отримали, тому стриманіше, ніж сусіди, ставилися і до Сходу, і доЗаходу.

Але литовська еліта ніби завжди продовжувала пам'ятати, з якого романтичного покоління вона вийшла, і продовжувала жити тим, що вело її до незалежності, немов нічого не змінилося.

Власне кажучи, про це Даля Грібаускайте і сказала: нічого не змінилося. Вона, до речі, це говорила й раніше. Що анітрохи не завадило їй за кілька тижнів до цього переобратися на другий термін - практично без серйозної конкуренції.

МЗС уповноважене

Так, як відповідала Росія литовському президентові, вона не відповідала ні принцу, ні німцеві. Згадати Далі Грібаускайте радянське минуле - це була фірмова МЗСівськавишуканість у традиційному нині «антифашистському» жанрі. Нагадати їй про «прямі обов'язки» щодо додержання рівних прав людей різних національностей - традиційна безстрашність того, хто вже зовсім не боїться виглядати ще смішнішим. Словом, все, як завжди.

Але в цій стабільності є, здається, ще один нюанс. У ній - рутина. Народ у соціальних мережах виступав з таким жаром викриття лімітрофів з комплексами, що офіційні відповіді при всій образі не були навіть жовчними.

Литві відповіли більш ваговито, ніж іншим - з явним при цьому наміром зробити це начебто несерйозно, щоб хтось було не запідозрив Москву в серйозному ставленні до Вільнюсу. Але і при цій ваговитості - без усякого наміру бути скільки-небудь переконливим. Навіть для своїх.

Глибока політологія може побачити тут щось раціональне: дуже вже недоречно все сталося. Тут і відрядження Медведчука в Донецьк, а Путіна - до Відня, рятувати «Південний потік». І знову навколо заговорили про санкції. І взагалі, Вільнюс - в авангарді антигазпромівської кампанії в Європі. Словом, не до Вільнюса...

І з останнім, дійсно, не посперечаєшся. Тільки з зовсім іншої причини.

І зовсім на порядку денному інша доктрина.

Кремль може боятися санкцій. Зриву «Південного потоку». Виявлення помилки в газовому розрахунку на Китай. Але він не боїться жодної з тих подібностей, про які говорять в Європі, і в старій, і в новій. Це зрозуміло і відомо, і в цьому теж нічого цікавого.

Але тепер з'ясовується, що він не боїться в цьому признаватися. Від  самого початку української кампанії він ніби спеціально будив спогади й алюзії - і про Судети, і про Вестерплатте, і гданський коридор - а про що ще згадувати, коли Москва висловлює готовність рятувати Придністров'я? Але тут важливо, що рятувати його в реальності ніхто не збирався, принаймні сьогодні. А про коридор - заздалегідь, як того і вимагає жанр.

Навряд чи це було свідомою і продуманою ідейною стратегією. Швидше, вийшло само собою, в цьому жанрі нічого нового не придумаєш. Але вийшло - і влади, і єдиного з нею знову народу. Влада, втім, може собі дозволити не тільки не філософствувати, але й не бути переконливою у виправданнях, вона взагалі не повинна виправдовуватися і сперечатися по суті.

Тільки ж і в соціальних мережах, де б'ються зовсім без правил, значить, і без пристойностей, що спотворюють суть, ДаліГрібаускайте ніхто теж по суті не заперечував. Ні про Сталіна, ні про маневри в Калінінградській області. Вона не сказала нічого такого, з чим хтось був не згоден по суті. Даля Грібаускайте може собі дозволити сказати те, що хочеться. Навіть найбільш розмашисте - те, що вже й не привід для суперечки.