Роман «Сліпота» португальський Жозе Сарамаго написав 1995 року. Текст книжки був адаптований для кіно і театру. А 2011 року в оперному театрі Цюріха в Швейцарії відбулась прем'єра опери за цим твором на музику німецького композитора Анно Шраєра.

Книга розповідає про те, як жителі міста один за одним занурюються в «білу сліпоту». Цьому немає жодних об'єктивних причин, сліпота, неначе чума, зачіпає кожну родину, кожну людину. Окрім однієї - дружини лікаря, очима якої фактично ми бачимо всі ці жахи...

Спочатку людей, поки їх ще трохи, поміщають у покинуту психлікарню, щоб ізолювати від суспільства. Але щодня все більше людей сліпне, а лікарня вже неспроможна утримати сліпців. Бракує харчів, води, побутових приладів. До того ж, втративши зір, люди часто втрачають відчуття сором'язливості, пристойності. Фактично вони паскудять там же, де й живуть. Люди готові вбивати і ґвалтувати задля їжі та житла.

Людяність і гуманність в цьому місті фактично зникли. Люди у Сарамаго не мають імені, бо це вже неважливо. Є «дівчина в окулярах», «сліпець 1», «хлопчик з катарактою», «дружина лікаря» тощо.

У фіналі книжки ми бачимо місто, в якому тліють трупи, розкидані залишки їжі. У купах сміття копирсаються домашні тварини.

Сліпота наздоганяє всіх, абсолютно здорових і милих людей, добрих і злих, чуйних і снобів. У неї – нефізичний початок.

Наприкінці книги люди так само несподівано прозрівають. Спочатку радіють тому, що прозріли. Але ту гидоту і мерзенність, яка з ними сталася за останній час, вже не змінити. Настає час усвідомлення.

І попри те, що в книзі не вказано, яке це місто, здається, що це про Донбас зокрема. «Білу сліпоту» викликає інформаційний простір, особисті переживання, відсутність критичного мислення. Ніхто не ставить питань «чому?», «як?», «для чого?». Є тільки односкладові відповіді «Хунта» і «Наснеслишат».

Люди захоплюють адміністративні будівлі, підривають канали і мости, не замислюючись над тим, що для них самих це грандіозні втрати. Під час аварії ніхто не замислюється над будівництвом. ДіРа наближає дно.

Сліпці

Нова так звана держава краде у легітимної держави гроші і нібито віддає своїм співгромадянам. Однак до цього у цих співгромадян вони ж вкрали мільйони.

Їхня так звана держава - стара занедбана психлікарня, де є свої наполеони і цезарі, проте немає Вацлава Гавела і Шарля де Голля. Їхні герої - це «бородаї», «стрілки» і «біси».

Немає нікого, хто б міг узяти відповідальність за регіон і вивести його з сліпоти. Навіть ті, хто б зміг це зробити, сьогодні перебувають не там. Хто візьметься компенсувати шкоду, якої завдала пропаганда, хто зуміє вилікувати душі настільки, щоб змогли знову бачити очі?

На жаль, ця історія - не текст книги, який можна закрити, перегорнути сторінки, відкласти на полицю або вимкнути електронну книгу перед зупинкою метро. Це наша історія, і від неї нікуди не подітися. Вибиратися з неї ми будемо дуже довго, намагаючись знову завоювати довіру один одного.

Мені страшно подумати над тим, хто буде її описувати і як. Страшно подумати над тим, хто буде читати ці розділи і до чого він прийде у своїх роздумах. Чи буде ця людина сліпою, чи вона буде зрячою.

Олег Царьов сьогодні має намір оголосити конкурс на кращий підручник з історії його вигаданої країни Новоросії. Росія вже переписує підручники, і до початку навчального року російські дітки вивчатимуть історію Росії очима Путіна.

А хто візьметься за нашу історію, реальну, живу?

Хтозна, як би читався роман Сарамаго, якби не історія з Донбасом. Навряд чи б так гостро сприймалися новини Іраку і Сирії, революція в Таїланді і евакуація турків із Лівії. Всі криваві історії однакові, як виявилося. Шляхетних воєн не буває. Тим більше якщо ця війна - кримінальні розборки 90-х.