В проекті Конституції, представленій Петром Порошенком у парламенті, йдеться про запровадження нового терміну в координатах місцевого самоврядування – регіон. Якщо це лише синонім області – слова, яке раптом стало неполіткоректним, то такі зміни взагалі несуттєві. Більше того, шкідливі, бо лишають по собі неприємний осад від такої ерзац-децентралізації. За Конституцією від Порошенка, кількість та кордони регіонів буцімто цілком співпадають з кількістю та кордонами областей. Поки конституційний процес триває, і цей потяг ще рухається вздовж станції, хочу встигнути в останній вагон з вартісною, на мій погляд, пропозицією.

Я давно є прихильником створення Приазовської області, чи то пак Приазовського регіону. Зумисно не стану зупинятись на його етнокультурних особливостях та історичній специфіці. Всіх, хто бажає освіжити в пам’яті добу скіфів, сарматів та кіммерійців, я адресую до Вікіпедії. Зазначу лише, що Донбас, до якого «приклеїли» частину Приазов’я, формувався за зовсім інших умов.

Радянська влада любила переміксовувати народи в одному казані, звідки з них виварювали рештки національної ідентичності – саме тому у 30-х роках минулого століття на мапі УРСР з’явилася Донецька область, яка поглинула Маріуполь та інші міста й селища Приазов’я. На одній території опинилися українці, греки, німецькі колоністи, а також нащадки донських козаків, переселенців з центральної Росії, російських старовірів, яких примусово депортували в ті краї ще за часів царату. Це виглядало ідеально з точки зору радянської концепції «дружби народів» й набагато гірше з точки зору здорового глузду.

Я не кажу, що сусіди приазовців є в чомусь гіршими. Вони є іншими - передусім, ментально. Люди, які живуть на березі моря, мислять дещо інакше, аніж ті, що «замкнені» у степу. Перші більше бачили світу, плавали, торгували, переймали звичаї, розширювали світоглядні обрії.

Можливо, навіть тому – й, безумовно, завдяки батальйону «Азов» – над Маріуполем вже майорять жовто-блакитні знамена, а Донецьк й досі контролює керівництво так званої ДНР. Втім, я не хочу все зводити до війни. Мої мотиви безкінечно далекі від того, аби «карати» Донецьку область, відрізаючи від неї по шматочку. Хоча – будемо відверті – у питанні десепаратизації відокремлення Приазов’я зіграло б позитивну роль.

Згадки при створення Приазовського краю можна знайти ще у працях гетьмана Скоропадського. Є також інформація, що над проектом серйозно замислювалися у 1967-му, але зрештою ЦК КПРС відкинуло ідею через побоювання, які викликали волелюбні настрої грецької діаспори.

Приазов’я не належить до донецького вугільного басейну, тож «розлучення» пройде безболісно. Але що воно дасть Маріуполю як майбутній столиці Приазов’я, та й всьому краю в цілому?

Статус обласного центру вдихне нове життя у Маріуполь. Почне розвиватися інфраструктура міста, пригнічена домінуванням Донецьку. Нині у місцевої влади логіка така: навіщо Маріуполю нові підприємства, лікарні чи школи, якщо все це є у Донецьку?

А між тим Маріуполь як населений пункт з вельми проблемною екологією просто зобов’язаний мати власні лікувальні заклади. Бажано – не «відстійні», а обладнані усім необхідним. Як грязьовий курорт, місто повинне мати добре розгалужену транспортну інфраструктуру, тоді як зараз пасажиропотік спрямовано на Донецьк.

Нарешті, у Маріуполя є безцінний дар – море. Це прекрасний стимул для розвитку туристичного, розважального, готельного бізнесу. Але хіба Донецьку, столиці депресивного шахтарського регіону, зараз до цього? Обласне начальство сидить високо і дивиться далеко. Що йому до облаштування аквапарку у Маріуполі, якщо на одній з шахт – чергова трагедія?

Біда всіх великих адміністративних утворень – у їхній неповороткості. Якщо ж ці утворення ще й складаються з неоднорідних пластів, проблема подвоюється. Мені можуть заперечити, що й саме Приазов’я є неоднорідним регіоном. Але при правильно вибудованих пріоритетах, при чіткій програмі розвитку регіону це лише величезний плюс.

На розмаїтті культур так само можна робити бізнес, і не лише туристичний. Залучаючи діаспорян, ми інвестуємо у міжнародні стосунки України. І хоч сама Греція переживає нині не найкращі часи, розвиток її відносин з діаспорою принесе свої плоди. До Маріуполя неодноразово приїздили грецькі урядовці, в тому числі президент Константинос Стефанополус. Вони хотіли інвестувати в місто, але зрештою усі кошти забирала собі Донецька область.

Ставши обласним центром, Маріуполь виграє щасливий квиток на економічний розвиток, а разом з ним виграють й інші міста краю – Мелітополь, Бердянськ, Приморськ, Новоазовськ тощо. «Багатший» витягне «бідніших», для котрих відстань до найближчого обласного центру значно скоротиться. Я включив у цей перелік Мелітополь та Бердянськ з розрахунком на те, що Запорізька область так само поділиться територіями, як і Донецька – оцінивши згодом всі плюси подібних новацій.

Звісно, що тут остаточне рішення залишається за мешканцями областей. Треба провести референдум з питання, чи хочуть вони, щоб перераховані адміністративні одиниці увійшли до складу новоствореної Приазовської області України.

А коли над Маріуполем більше не нависатиме залежність від Донецьку, можна буде згадати й про те, що місто фактично стоїть на перетині двох рік – Кальчика та Кальміусу. Є версія, що одна з них - легендарна ріка Калкою, на якій 31 травня 1223 року відбувся бій між русичами та монголами. Зараз до цього нікому нема жодного діла – місцину не досліджують, не популярізують.

Питання «чому» є суто риторичним, бо відповідь лежить на поверхні. Той давній бій, після якого на Русі настали часи монголо-татарського лихоліття, ми програли. Чи виграємо наступні битви – залежить тільки від нас.