Поміж розмаїтими прогнозами долі Верховної Ради, що їх висловлюють політики, експерти і журналісти, вряди-годи можна знайти згадки про схоже непорозуміння між президентом і парламентом сусідньої країни, яке було полагоджене кількома пострілами з танків. Вуличні заворушення завершилися для особливо невтямливих сумно, опозиція досі дорікає вже покійному Єльцину жорстокістю, а дехто взагалі уважає його президентські каденції нелегітимними.

Будувати аналогії між російським 1993-м і українським 2014-м, – це, як на мене, видавати бажане за дійсне. «Бажане», бо, намагаючись додати собі шарму радикальності, це роблять, здебільшого, противники розпуску ВР. 

Усупереч очевидній неадекватності парламенту настроям його ж таки виборців, радикальній зміні політичного ландшафту, вони намагаються укласти фактично нелегітимний орган в рамки позірної легітимності. Мовляв, текст майбутніх змін до Конституції а-ля Порошенко написаний на коліні. Його б варто докладно обговорити, внести «стоп’ятсот» поправок, словом - затягнути процес до чергових виборів ВР, ледь не до 2017-го року.З тієї ж серії ледь приховані погрози на адресу буцім-то "кишенькового" Конституційного суду: Єльцин 21 рік тому теж не надто толерував цей найвищий орган трактування Основного закону, і після того, як КС спродукував не «те» рішення, розігнав його. 

Вітчизняні «яструби» не беруть до уваги кількох чинників, які проектуються на українську ситуацію. Порошенко, далебі, не Єльцин, – це абсолютно різні типажі найвищої політики, носії абсолютно різних харизм, абсолютно різних ментальностей. 

З цього погляду мав рацію Леонід Кучма зі своєю «коронкою» «Україна – не Росія». «Цар» Борис був акурат тим, чого очікував від влади і як трактував її пересічний російський обиватель – традиції «єдінодєржавія» домінують там досі. 

Порошенко ж, на відміну не тільки від сусідських правителів, а й загалом від «сірої маси» владоможців є, радше, «білою вороною», – його воля до влади продиктована, швидше, бізнесовим розумінням процесів і такою ж нетеплячкою реального результату. В умовах неоголошеної війни він розглядає повноваження не як бюрократичні пристрої для запуску механізмів ухвалення і виконання рішень, а, і це зауважив хтось зі знавців військової справи, – як тактику боротьби з «партизанщиною». Його неозвучені наміри спочатку слугують предметом дискусії, безконечної, часто безплідної, і від того – незрозумілої для загалу, який трактує таку поведінку як безхребетну і навіть шкідливу. Зате реальні жести Порошенка цілком конкретні і безапеляційні. 

При цьому він умудряється дотримати дивного балансу між майже пацифістською політикою нових партнерів і парамілітарними речівками майданного люду. 
 

Тому, як на мене, ПОП будь-якою ціною досягне бажаного. Спочатку бодай позірно дотримуючись вимог чинної Конституції, коли йдеться про розпуск Верховної Ради. Відтак спробує застосувати «вибіркове правосуддя», виживаючи із владних офісів рештки представництва його найзатятіших опонентів, або ж навпаки – інкорпоруючи туди схильних до компромісу. "Він (Порошенко - Авт.) хвалився, що є успішним кризовим менеджером і що не одне підприємство реанімував та поставив на ноги. Держава – це не завод і не фабрика, тут тонші механізми, але жоден досвід ще ні для кого не став тягарем" (Роман Малко). 
 

Зрештою, не виключено, що коли нардепи упруться, Порошенко звернеться безпосередньо до народу. Хтось має сумнів, що останній довго думатиме, чи виносити знахабнілу публіку із зали під куполом? Я – ні. І обстрілювати ВР з танків не буде потреби, панцерники знадобляться для АТО – доброго тла для екстравагантного парламентського перевороту. 
 

За разючих відмінностей між Єльциним 1993-го і Порошенком 2014-го, так само кардинально відрізняються настрої спільнот. Українське суспільство меншою мірою, ніж російське, схильне до конкретної визначеності політиків, до державних вказівок як істини і відповідальності за їх невиконання. Злива різнотекстових директив, свобода вибору і трактувань, діаметральні сенсові протилежності вчорашніх і сьогоднішніх позицій ВР розхитують її авторитет, ставлячи під сумнів її законодавчий потенціал, а, отже, перспективи розвитку країни. У випадку «демократичності» підходів до закону містечкові еліти надзвичайно тішаться можливості дерибанити все, що надається до дерибану, зміцніють сепаратистські настрої у вже без того «федералізованих» регіонах.

Будь-який державний муж демократичного штибу починає усвідомлювати відповідальність тільки після дуже недемократичних уроків, і, виглядає, що в Україні все розвивається саме за цим сценарієм.

Принаймні, досі опоненти глави держави не надто переймалися бодай створенням видива пристойності своїх вчинків.