У потяговому плацкарті вони сіли напроти мене. Середнього віку капітан у польовій зимовій формі та міліціонер сержантського звання років тридцяти. Від Одеси до станції Котовськ потяг їхав трохи більш як дві години, й, відриваючись від книжки, я весь час дивився на них, захисників моєї Вітчизни від зовнішніх і внутрішніх загроз. Впадала в очі різниця в їхньому майновому цензі. Молодий чоловік з міліційного відомства в чорній шкірянці на хутру всю дорогу витріщався в айфон, а чоловік з оборонного, вдягнений в камуфляжну курточку на ватині, дивився у вікно й лише раз відповів на дзвінок, витягнувши з нагрудної кишені простенький телефон, максимум за 400 гривень. Нічого незвичайного. Ми давно звикли до розбагатілих на своїх синекурах даїшників, обопівців, беркутівців. Усі знають: платоспроможність людей у синій формі набагато вища, ніж їхніх колег у захисній. Таке враження, ніби служать вони різним народам. Один грошовитий, здатний тепло вдягнутися, забезпечений житлом й сучасною екіпіровкою. А другий — майже жебрак, не наскрібає навіть на пристойний одяг. Мої знайомі офіцери у Чабанці (це під Одесою) за власні кошти купують літню польову форму. Улітку на південній спеці в казенній спечешся. Мобільні телефони в армії теж не оплачуються, хоча начальство вимагає мати їх для оперативного сповіщення. Думаю, що десь третину свого окладу армійські офіцери витрачають «на службу» з особистої кишені, закриваючи дірки державного забезпечення у частині екіпіровки, бензину, засобів зв’язку. Службовці МВС вирішують такі проблеми, звертаючись до комерційних сфер, де, звичайно, страшенно раді допомогти «нужденним ментам» заради спокою фірм.

Війна, що спалахнула, не лише розкрила катастрофічну різницю між силовими структурами, а й розвела їх по різні сторони фронту. Погано забезпечені й низько оплачувані офіцери української армії стали відловлювати й нейтралізовувати зрадників, які добре прилаштувалися в українській міліції. Усупереч твердженню про нерозривний зв’язок суспільства з армією та міліцією, виявилося, ніякої єдності тут немає. Чому забезпечені міліціонери ввібрали в себе всі пороки нашого життя й навчилися процвітати на них, як помідори на гної, а армійці, за винятком вузького генеральського кола, залишилися людьми й офіцерами у відвічному сенсі цих слів? Що змусило «беркутівців» демонстративно кинути щити й піти з одеських вулиць у мить, коли місто накрила хвиля сепаратизму? І що змушує їхніх однолітків з Національної гвардії віддавати життя за цілісність України? Відповівши на ці, здавалося б, наївні запитання, ми торкнемося найголовнішого аспекту потрібної реформи силових структур.

Українську міліцію з усіма її потрібними й непотрібними підрозділами створив правлячий олігархічний клас. Постійно підгодовуючи і натаскуючи міліціонерів на охорону своєї власності, приватних територій і органів влади, істеблішмент перетворив їх на обачливих найманців, які прагнуть продати свої послуги якомога дорожче. Якщо зникають кон’юнктурні мотиви в службі, то втрачається і її головний сенс. За таким принципом працює дільничний, який обкладає податком торгівельні точки в «недозволених місцях», і генерал, поставлений на високу посаду правлячим кланом, що заправляє фінансами. Армія ж випала з бізнесу, побудованому на торгівлі безпекою. Оборудки з землею, військовим майном і звільненням від призову торкнулися лише малої частини армійського корпусу, бідного, як церковна миша.

І тут стався парадокс. На матеріальній бідності виросло духовне багатство: готовність захищати Батьківщину задаром. Добре якщо є бронежилет, куплений на пожертвування, та норвезький сухий пайок у речовому мішку. Український офіцер, як римський легіонер, усе своє носить з собою. Немає в нього злачних місць, особняків і дорогих машин, що пов’язали по руках міліціонерів, митників, пожежників, податківців й інших людей з приватизованого державного сервісу. Армія залишилася з народом, розділивши з ним долю, як окраєць чорного хліба. Я уявляю, де зараз мої візаві з потяга минулого року. Один проводить спекотний липень у розпеченому бетеері, другий — де-небудь на одеському пляжі підставляє боки ласкавому сонцю. І хоча формально обидва служать одній батьківщині, але країни в них різні, як забезпечення.

Чи вдасться нашому суспільству змінити цю систему, щоб чесні й мужні не гинули заради благополуччя користолюбних боягузів? Особовий склад українського МВС утричі перевищує чисельність Збройних сил. Невже за півроку війни не можна було сформувати команди снайперів, штурмові батальйони й бригади оперативного реагування з числа людей у синій формі? Чому лише зараз міністром МВС створюється Департамент, цитую, «з координації й управління діями з організації, навчання, озброєння й використання добровольчих підрозділів міліції». Хіба добровольчий принцип є юридичною основою використання міліції в боротьбі з тероризмом?

Українці довіряють армії більше, ніж міліції, лише з однієї причини. За винятком кількох моряків, які піддалися спокусам, шантажу й погрозам, військові нас не зрадили. Ми бачили, з якою гідністю вони переносили блокаду своїх частин у Криму, як, оточені зрадниками, співали український гімн, як, не здаючись ворогові, підривали себе разом з противником, як витримували тортури, потрапивши в полон... Хіба щось подібне було в середовищі міліціонерів? Навпаки, ми весь час стикалися з їхніми легкодухістю й підступністю, звикаючи почуватися в безпеці без них. Хоча час дає шанс виправитися. Місце кузні міліційних кадрів — Донбас. Зможе міліція нейтралізувати терористів і встановити в краю порядок чи знову метатиметься між грошима Януковича й власними страхами та інтересами? У будь-якому разі, відповісти на запитання доведеться.