Якщо досі хтось у Києві дуже остерігався проартикулювати вголос слово «війна», коли йдеться про міждержавні стосунки України та РФ, то тепер вони мали б втямити усю лицемірність минулої риторики. Маю на увазі не численні свідчення про участь громадян сусідньої держави у терористичних актах на Сході, про підготовку планів діяльності бойовиків ДНР-ЛНР-«Новоросії» у ГРУ та ФСБ, і навіть не про майже безперервний потік геббельсівської пропаганди, який ллється з ефіру офіційних рупорів Кремля. 

Йдеться про гуманітарний вимір цих відносин, а саме про рішення Слєдствєнного комітєта РФ допитати усіх українців, які перебувають на території Росії. Офіційно це пояснюють розслідуванням кримінальної справи "про застосування заборонених засобів і методів ведення війни, вбивстві при обтяжуючих обставинах" в Україні. Громадян України запитують про діяльність Ігоря Коломойського і Арсена Авакова, про те, де розташовані військові частини, а також цікавляться їхньою особистою думкою про уряд України. Наразі слідчі органи "поговорили" вже з чотирма тисячами людей.  

Практика, здається, абсолютно несумісна з визнаними світом підходами, однак для Росії – це лише бита колія з досвіду сталінських часів. Ще одне підтвердження тези, яка упродовж багатьох років активно насаджувалася ідеологами Московії, зокрема активістами так званого «Ізборского клуба», про видатні менеджерські якості «вождя всіх часів і народів». 

Першою історичною алюзією, яка спадає на думку, є поводження сталінської опричнини із німцями, які мешкали на теренах СРСР. За два місяці після вибуху совєтсько-німецької війни, у серпні 1941 року, було ліквідовано автономну республіку німців Поволжя. Як свідчитьнавіть російська «Вікіпедія», тоді було депортовано півмільйона представників народу, який лише етнічно можна було пов’язати із реальним військовим супротивником. Всього ж за час конфлікту на Алтай, Казахстан, Сибір, у Комі вивезли щонайменше мільйон радянських німців. 

Така ж доля спіткала болгар, угорців, фінів, лише через те, що уряди їхніх країн виявилися союзниками нацистської Німеччини. А про трагедію кримських татар, звинувачених у співпраці з окупантом, гадаю, український читач знає достеменно.  

Зрештою, історія має здатність до повторень, як це не сумно визнавати. Кримці вдруге за століття потрапили у пастку чужих уявлень про світ і народи, які його населяють, стали жертвами адептів кривавих практик минулого. Як, утім, і українці.  

Тотальне допитування наших земляків Слєдствєнним комітєтом, наголошую, беззаперечно свідчить про визнання Кремлем війни проти України. Кожен із них – заробітчанин, «вахтовик» на газо- нафтових промислах, які живлять газпромівського монстра і московський мілітаризм, науковець, гуманітарій, - тепер розглядається як неблагонадійний з точки зору походження. Я не здивуюся, коли певних «особливо небезпечних» ізолюватимуть в спеціальних таборах, аби убезпечити російське суспільство від потенційних терористів. 

А що самі росіяни. А поки що – нічого. За поодинокими випадками, можемо застосувати тут формулу, окреслену тамтешнім публіцистом Алєксєєм Цвєтковим: «Сталін – це показник патологічної відсутності «суспільства», окремого від держави, тобто людей, які розуміють суспільні та державні інтереси як різні, а іноді й протилежні речі». 

…І кілька слів про Україну. Точніше, про тих, хто безугавно волає про утиски тут росіян. Ви можете собі уявити ситуацію, коли СБУ чи інша силова структура ризикнула б ухвалити рішення про початок всеукраїнського допиту російськомовних на предмет лояльності до держави? Як на мене, це – із царини несмакової фантастики. Попри всі трагедії і втрати у безглуздому протистоянні на Донбасі, попри цілком зрозуміле бажання помсти як першу людську рефлексію на несправедливість і образу, нам ще не відібрало розум, аби влаштовувати схожі безумства. І саме на цьому тримається моя віра у те, що Росія приречена на крах. І він визріває саме в Україні.