Шостою Заповіддю Господь Бог забороняє вбивство, тобто позбавлення життя іншої людини.

Вбивство є найтяжчим гріхом.

Очевидно, що однією з найскладніших для тлумачення Заповідей Божих є Заповідь про заборону вбивства інших людей. Ви запитаєте, що ж тут складного? Бог Творець життя єдиний має виняткове право давати та забирати життя у всього сущого. А заповідь про недопустимість убивства ще раз підкреслює цей очевидний факт.

Однак, не все так просто. Ми знаємо, що одночасно з існуванням заповіді про заборону вбивства, завжди існували законні підстави для винятків із таких правил. Принаймні, два найважливіших винятки можна зараз назвати: це убивство під час війни, захищаючи свою країну, та смертна кара доведеного злочинця, життя якого може складати небезпеку для оточуючих. Хоча останнє нині піддається критиці, і не має одностайного ставлення навіть серед церковних людей, розуміння того, що людина на війні це не вбивця, а герой – сумнівів не викликає ні в кого.

Чи має Церква власний погляд на те, що можна назвати вбивством?

Очевидно, погляди Церкви не сильно відрізняються від загальноприйнятого погляду на вбивство в будь-якому цивілізованому суспільстві. Давайте коротко згадаємо конкретні приклади, що можна розцінювати як порушення Шостої Заповіді.

1) Пряме вбивство людини будь-якою зброєю чи без неї.

2) Коли суддя виносить багаторічний вирок (або найвищу міру покарання) людині, невинність якої йому добре відома.

3) Якщо хтось приховує або прикриває вбивцю, знаючи що це вбивця, і цим наражає на небезпеку інших людей. Якщо станеться новий гріх – той хто приховував – стає фактичним співучасником злочину.

4) Убивцею є той, хто бачив смерть ближнього, міг їй завадити, але нічого не зробив для цього. Наприклад, не нагодував голодного, а той помер. Не зодягнув людини без доброї одежі, а той замерз. Бачив, що людина тоне, але не подав їй руки допомоги. Міг врятувати людину пожертвою на ліки чи засоби захисту, але не зробив цього, тощо. Це також стосується медиків, які зухвало та без належної ревності роблять свою роботу.

5) Якщо господар чи начальник знущається над своїми підлеглими, навантажуючи їх надмірною та виснажливою роботою, що є шкідливою для здоров’я людини.

6) Також слід сказати про випадки, коли людина сама себе вбиває прямо чи опосередковано, нестриманістю чи іншими пристрастями, що шкодять здоров’ю та зменшують тривалість життя. Зауважмо, що самогубство вважається найстрашнішим гріхом із усіх гріхів. У ньому людина не тільки зупиняє своє фізичне життя, але й свідчить про власну духовну та душевну смерть.

Але, як все-таки розцінювати шосту заповідь в умовах війни?

В умовах війни Заповідь про повагу до життя слід розуміти наступним чином.

1) Церква завжди чітко розрізняла людей, що перебувають на полі бою. Якщо напад та військова агресія немає та не може мати жодного морального виправдання, то люди, які ціною власного життя зі зброєю в руках захищають чужі життя ризикуючи своїми – справжні герої, а їхній подвиг праведний не лише серед власного народу, але й у Божих очах.

2) Тим не менше, війна це завжди можливість показати себе, як з хорошого, так і з поганого боку – незалежно від того, на чиєму боці воює людина. Тому Церква закликає людей навіть у найбільш критичних ситуаціях до пошани людської гідності. Наприклад, тортури та мародерство, вбивство беззахисних та очевидно невинних осіб не допустимі навіть у випадку, якщо військові представляють сторону країни, що захищається.

3) Церква водночас закликає і до миру, і до захисту батьківщини від ворожого зазіхання, а якщо це потрібно то й зі зброєю в руках. Якщо не вдається перше, і загроза для мирних жителів зростає, то слід братися за друге. Посилання на заповідь про непротивлення злу в такому випадку недоречна. Бо в Святому Писанні жодного разу не було вказівки про те, що війська не потрібні, а при першій нагоді потрібно усім негайно здаватися в полон. Така поведінка суперечить намірам Божим щодо розвитку людської історії. Пацифізм – це добре лише для тих держав, на які не мають планів амбіційні сусідні держави. Церква високо оцінює подвиг христолюбивого воїнства і завжди благословляла його на чергові духовні звершення. Приклад цього – інститут капеланства. Священики хоча й не мають права брати в руки зброю, але завжди залишаються на передовій, надаючи духовну та моральну підтримку військовим.

У деяких Церквах (зокрема, протестанських) чоловіки відбувають альтернативну службі тобто не служать у війську.

Так, дійсно. У сучасних демократичних країнах існує можливість так званої альтернативної війської служби. Вона передбачає певну фізичну, практичну та патріотичну підготовку людини до війни, але не вимагає безпосередньої участі у бойових діях, якщо це зумовлено передовсім релігійними мотивами.

Зауважмо, що навіть у мирний час існує безліч способів проявити християнську любов та милосердя до ближніх, надаючи їм посильну допомогу. У світлі Заповіді Божої про повагу до життя та людської гідності, слід згадати про таке. Християнин завжди має своїм обов’язком допомагати бідним та нужденним, полегшувати фізичне та духовне страждання тих нещасних, що знаходяться в хворобі та скорботі. Безумовно, кожен віруючий повинен також поводитися з усіма лагідно та з любов’ю, примиряти ворогуючих, і на кінець, залюбки прощати образи та, за наказом Христа, чинити добро своїм ворогам.

Не забуваймо, що вбивати іншого можна не лише зброєю, але й словом чи необережним вчинком. Бо пише Апостол, що: «Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що жаден душогуб не має вічного життя, що в нім перебувало б». (1 Ін.3:15)

Тому, намагаймося при найскрутніших обставинах залишатися, перш за все, християнами, і служити батьківщині та ближньому більше, ніж власним пристрастям та порокам. Церква не закликає вбивати ворогів, але вона заохочує стати на захист вітчизни, і якщо буде потрібно, ціною власної жертви, уподібнюючись Самому Господу нашому Ісусу Христу, дарувати життя іншим людям. Смерть це не найгірше, що може трапитись із людиною. А гідна християнська, жертовна смерть заради ближнього багато цінніша краща за беззмістовне життя заради власного егоїзму. Особливо коли пам’ятатимемо про Вічність і про те, що після гробу нас чекає інше, вже повноцінне життя без хвороб, воєн та інших потрясінь.