"Милочка! Какой же у тебя чудесный украинский язык! Ну это же просто прелесть какая-то! Эй, Соня, ты слышишь, как девушка на украинском говорит?! Деточка, поговори нам еще!" - корінна одеситка тьотя Клара зупинила мене просто на Французькому бульварі.

Тьотя Клара - в енному коліні одеситка. Із виразним макіяжем, у яскравій квітковій сукні, що відверто підкреслює постійну засмагу під палючим сонцем та жіночні форми. Ніщо одеське їй не чуже.

Особливо темперамент: після кількох моїх речень про любов до Одеси тьотя Клара не стрималася, розплакалася і стиснула мене в обіймах.

У мене теж мало не з'явилися сльози на очах: вона вже третя за сьогодні, хто так емоційно реагує на мою українську.

Уже третій рік поспіль я приїжджаю до Одеси у середині липня на Міжнародний кінофестиваль, але вперше Одеса відкрилася мені такою щирою і... українською.

Раніше для мене це були українські Канни, де за дев'ять фестивальних днів особлива кіноатмосфера поширювалася повітряно-крапельним шляхом і інфікувала всіх присутніх.

Де акредитаційні бейджі, що висять на шиях учасників, ставали приводом почати розмову без спеціального знайомства. Де англійською чи французькою я говорила частіше, ніж українською.

Цьогоріч майже все лишилося, от тільки відчуття суцільного свята зникло, а гостре відчуття патріотизму з'явилося.

Тут російськомовні одесити захоплюються україномовними приїжджими і просять: "Милочка, никогда не переходи на русский! Говори на украинском, он такой красивый!"

Тут харизматичний таксист дядя Саша підвозить без грошей і смачно розказує, як правильно готувати бичків у томаті.

Тут на дзеркалах авто з місцевими номерами - сині й жовті стрічки.

Тут ніхто не приховує емоцій, коли каже: "Одеса - це Україна!" За що я її і люблю.