Днями московський незалежний соціологічний Левада-центр уже вкотре «порадував» українців. Цього разу — результатами липневого опитування щодо ставлення росіян до України. Виявляється, тільки 17% опитаних громадян Росії визнають обрання Петра Порошенка главою Української держави законним. А от нелегітимним президентом України його вважає аж 63% респондентів. Натомість росіяни дружно визнають «референдуми», проведені у Криму (86% опитаних) та на Донбасі (77%), а також схвалюють участь російських «добровольців» у війні проти України (66%). І хоча 51% опитаних вважає, що Путін не повинен був вводити війська на південний схід України, але 29% впевнені, що він уже мав їх ввести, тобто силою захопити ще одну частину іноземної держави. Втім, Україною Донбас росіяни у більшості своїй не вважають: 23% респондентів за те, щоб він став частиною РФ, 41% — незалежною державою. І лише 24% бачить його як складову України, але переважно на умовах «більшої незалежності від Києва».

Ясна річ, що росіяни, які у добу Інтернету черпають, за власним визнанням, основну інформацію з телевізора (94%), переконані: причиною «нинішнього конфлікту у Південно-Східній Україні» (такі нейтральні терміни вжиті зі зрозумілих причин в анкеті) є «втручання Заходу» (64%) та «націоналістична політика керівництва України» (20%). Дружно засуджено проведення українським керівництвом АТО (71%), заявлено про необхідність і далі підтримувати проросійські сили (читай — терористів) в Україні (65%).

При цьому, що цікаво, 66% опитаних побоюються, що «нинішні збройні зіткнення на південному сході України за участі російських добровольців» можуть перерости у війну між Росією та Україною, а 52% — у Третю світову війну з усіма відповідними наслідками. Можливо, саме через ці побоювання істотно впав рівень готовності підтримати керівництво Росії у разі «великої» війни з Україною — з 79% у травні до 55%. Це — одне з двох свідоцтв бодай якогось протверезіння частини російського суспільства; інше свідоцтво — зростання з 26% до 37% кількості тих, хто вважає, що анексія Криму Росією викликає в Україні почуття ненависті до останньої в цілому — не лише до влади, а й до всієї країни.

І ще кілька важливих цифр. Анексія Криму викликає в українців «негативні почуття, які не переходять у ненависть до Росії і її керівництва» — так вважає 15% опитаних. Ця анексія викликає «ненависть до російського керівництва, але не до Росії в цілому» — це думка 20%. І, нарешті, 15% респондентів впевнені, що українці не реагують негативно на загарбання Криму.

Чи можна довіряти цим цифрам? Так, репутація Левада-центру висока.

А що вони (й інші, які фіксують схожі речі, як-от істотне зростання рейтингу Путіна та всієї російської влади після анексії Криму, зневагу до Заходу та до ліберальних цінностей, віру в те, що Росія має право включати чужі території до свого складу, якщо там «утискають росіян» тощо) загалом означають? Як на мене, передусім те, що росіяни не є ані братнім, ані дружнім народом — як щодо українців, так і щодо всіх без винятку державних націй на території колишнього СРСР та колишнього радянського блоку. І не лише щодо них.

Отож давайте дивитися правді в очі. Гасло Євромайдану: «Любим русских, ненавидим Путина», — сьогодні не має під собою жодного реального підґрунтя і лише дезорієнтує українських громадян. Це все одно, якби у 1938 році, вже після того, як у них відтяли Судети, чехи висунули гасло: «Nemci miluji, nenavidi Hitlera» («Любимо німців, ненавидимо Гітлера»). Наведені вище соціологічні дані, одержані Левада-Центром, засвідчують, що любити росіян може тільки українець-мазохіст (що ж, Леопольд фон Захер-Мазох недаремно, мабуть, вважав себе русином і блискуче аналізував та описував українські типажі й національні стереотипи поведінки...).

Час відмовитися від порожньої риторики про «братній народ». І не тільки тому, що, як емоційно написав журналіст Мирослав Откович, «міф про братні народи давно вже розбили прикладами автоматів і розтоптали армійськими чоботами». Ні, йдеться про куди більш засадничі речі.

Справа в тому, що терміни «братні народи» та Brudervolker є винаходом тоталітарно-імперіалістичної пропаганди часів Жданова та Геббельса. Не знаю, кому тут належить першість; принаймні, у 1939—1940 роках нацистська та більшовицька пропаганда вже активно їх вживала, виправдовуючи потребою в допомозі таким народам зовнішню агресію та окупацію інших держав. Ну, а після Другої світової війни термін «братні народи» міцно ввійшов у вжиток на території всього кремлівського «соціалістичного табору» і слугував для ідеологічного обґрунтування вторгнень радянських військ до Угорщини (1956 рік) та Чехословаччини (1968 рік). А у Польщі в 1981 році військові взяли владу до своїх рук, знявши тим формальні приводи для агресії, тож «братній польський народ» залишився без «допомоги»...

Сказане не означає ненависті чи зневаги до Росії та росіян. Ідеться просто про необхідність зважати на незаперечні факти. А вони полягають в тому, що без масової підтримки з боку населення РФ не палахкотіла би війна на сході України, не гинули би найкращі патріоти у лавах бійців АТО, не зазнавало б тяжкої скрути цивільне населення, не руйнувалася б інфраструктура регіону, не здійснювалася б «газова» блокада тощо. Відповідальність за це лежить не лише на Путіні чи на російському телебаченні, а щонайменше на восьми з десяти росіянах. Звісно, честь і хвала тим, хто в неототалітарній російській імперії залишається чесними і розумними людьми, але любити всіх росіян за те, що серед них все ж трапляються порядні люди, не україножери, не великодержавні шовіністи, — це, пробачте, малоросійський садомазохізм.

А тим, хто оголосить написане вище «русофобією», раджу ще раз уважно ознайомитися з соціологічними даними. Якщо вони вважають такі настрої абсолютної більшості російського населення нормальними, мовляв, нічого страшного, то це і є насправді русофобія — вважати закладеною ледь не на генетичному рівні нормою для росіян те, що для інших народів є соціальною патологією. Ясні річ, такі патології історія врешті-решт рано чи пізно лікує — але чи не надто великою стане ціна такого лікування і для самих росіян, і для їхніх сусідів? Особливо для тих, хто за інерцією радянських часів продовжує вживати термін «братній народ» і любити самозакоханого агресора.