Коли все це закінчиться, багато речей будуть мати цілком інакший вигляд. На багато речей відкриються очі. Хоча дивитись захочеться далеко не на все. Але так чи інакше – коли все це закінчиться, себто коли перестануть стріляти, коли "завершиться війна" (що б ми під цим словом не розуміли), нам усім доведеться зіткнутися з тим, наскільки все змінилось. Я навіть не говорю про оперативну обстановку, про перебіг бойових дій, захоплені населені пункти, зруйновані мости й знищену військову техніку.

Я говорю скоріше про те, що починається кожного разу, коли все закінчується, що починається з завершенням війни. Очевидно, країні доведеться мати справу зі справжніми фронтовиками, тими, хто тримав у руках зброю, більше того – з тими, хто цю зброю застосовував. Доведеться мати справу з їхньою правдою, їхнім досвідом, їхніми втратами та перемогами. І з тим, і з іншим – і з втратами, і (особливо) з перемогами – доведеться рахуватися. Так само, як доведеться рахуватися з досвідом тих, хто до рук зброї не брав, але так чи інакше теж був частиною війни. Хоча, що значить "частиною"? Вони сьогодні є наповненням цієї війни, її тлом, на якому відбуваються військові операції. Ними сьогодні прикриваються, ними виправдовуються, їх звинувачують, їм співпереживають.

Хоча в більшості випадків їх просто ігнорують – війна це перш за все люди озброєні. Люди цивільні наповнюють театр воєнних дій не так героїзмом, як галасом. Вони всім заважають – заважають тепер, будуть заважати і в майбутньому. І з цим теж доведеться мати справу. Так само доведеться мати справу з тим, що ми всі нарешті побачимо цей наш український міфічний Схід, Донбас зсередини, впритул, зблизька. І всі ці назви, котрі сьогодні з таким кривавим тиском прориваються в нашу свідомість, залягаючи в пам'яті – Красний Лиман, Станиця Луганська, чи, скажімо, Щастя, - будуть не просто назвами населених пунктів, де більшість із наших співгромадян ніколи не була (та й не планувала бути), а більш ніж реальними й кривавими (саме тому й реальними) шматками території, з якою у багатьох буде відтепер багато чого пов'язано. Читайте також: Факт любові З географії все це перетворюється на історію, і на історію доволі болючу. Сподіваюсь, багато до кого дійде, що Донбас - це не просто сіра зона на сході, а реальні міста й села, в яких живуть реальні люди.

Ті самі люди, котрі сьогодні в якості біженців так само відкривають для себе решту України. Доведеться миритися з тим, що свою країну нам випало відкривати для себе саме так – через фронтові повідомлення, через телевізійну дезінформацію, через персональний біль і трагедії. Сподіваюсь, після цього вже ніхто не переплутає Донецьку область із Луганською, а Луганську – з Харківською. А якщо забуде – згадає розташування блокпостів, про які сьогодні так багато пишеться, й знову згадає. Дуже сподіваюсь, що коли все це закінчиться, в країні не почнеться полювання на відьом. Що винними не виявляться всі мешканці визволених містечок і сіл. Що не будуть мститися тим, хто не здатен себе захистити, що не будуть переслідувати тих, хто не сподобається. Натомість, так само сподіваюсь, що доведеться відповісти всім тим, хто міг зупинити всю цю масакру ще тоді, навесні, кілька місяців тому. Сподіваюсь, що вся ця наволоч, до останнього депутата, до останнього міського голови й очільника міліції, з усіма олігархами та панотцями включно, всі ці законні представники влади та моральні авторитети, котрі сиділи й дивились, як ситуація заходить у глухий кут, будуть відповідати за все – і за державну зраду, і за саботаж, і за мародерство. Тому що найпростіше перекласти всю провину на мирне населення.

Найпростіше саме його звинувачувати в усіх його негараздах, саме йому дорікати й саме на нього злоститись. Проте згадайте, з чого все починалось, і уявіть собі, що було б, якби люди просто виконували свою роботу. Всі – від міліціонерів на мітингах до прикордонників на переїздах. Уявіть собі, чого можна було б уникнути. І ось із обов'язковим називанням імен справжніх зрадників нам теж доведеться мати справу. Називати зрадників на імена не завжди легко. Але завжди справедливо.