Усім йдеться про військових. Усім про бійців, як збройних сил, так добровольців, добровольців передусім, вони ж добровольці. А значить герої. У мене у самої там купа друзів, і рідні є, деякі такі, ну сплю і сняться вони мені, і вже потім не сплю. З кожною поїздкою туди з'являються нові, які одразу займають місце всередині на переживати. Однак, поговоривши з ними - за що вони тут гинуть - вони говорять таки про людей, котрих захищають/звільняють/рятують. Про наших людей, про таких, як ми. Вони говорять не про звільнені території, не території взагалі, не про землю, а таки про людей.

Нам, видається, а я тут кажу про журналістів насамперед про людей не йдеться. Ну бо що з них взяти. На героїв вони точно не тягнуть. Тому існують радше як ілюстрація двох картинок:

1. жителі звільненого міста N радо вітають українську армію, падають в ноги, дякують і плачуть, розуміють, що прийшли визволителі.

2. жителі Донбасу тупі телепні зазмбовані російською пропагандою, що з них взяти, можна лише посміятись і поспівчувати їхній тупості.

Ніхто тут не буде публікувати прізвища загиблих луганчан, просто мешканців, ну бо кому це цікаво і взагалі заслужили/самі винні, що не виїхали/підтримували ополчєніє/голосували на референдумі. ці люди якось різко стали всім невигідні. вони лише заважають успішному АТО, ох це чортове "мирне населення". думаючи про все це я часто згадую Луганськ. Так сталось, що це єдиний обласний центр, в якому я не була. І єдина область в Україні, в якій я не була. До того часу, коли стала бути, але здебільшого в підвалі, ну ви самі знаєте цю історію. я згадую однак час до і час після: люди, що навчилися іти по справах так, щоб дивитися, де які двері в який підвал відчинені, я пам'ятаю чоловіків, якій шли на своє власне СТО, просто збиралися і сиділи зранку до вечора, ніби вони на роботі, але роботи звісно ніякої не було. Власника порожнього готелю, котрий плакав, благаючи, щоб зайшла армія, потім замовк, потім багально запитав, чи армія тут всіх не виріже як колабораціоністів. Я згадую тітоньок, котрі в столовій годували нквдстів, вони як мене побачили, плакали з ненавсті і кричали, що отруять мене.

Я іноді з деким з них зідзвонююсь, я дзвоню навіть беркутівцям Луганська. Вони бояться вийти в коридор. Теж бояться розстрілів на півдорозі. Я не знаю чесно кажучи, що сказати їм усім на прощання в трубку, слово тримайтеся виглядає, ну як аби щось сказати. Я часом думаю про одного з загиблих бійців батальйону "Айдар" - Чечена (це позивний). Він похований в Щасті, сам він з Луганська, але в Луганську його похоронити звісно не могли, він зміг лише загинути під Луганськом. І я думаю, чи хотів би він звільнити лише цю територію, чи йшлося йому таки про людей.

І ще: я повернулась з Грузії. Ми були під самим кордоном з Абхазією. Спереду в маршрутці сидів хлопець 17 років. Говорив російською з грузинським акцентом. Вони в принципі мило говорили з водієм. Але потім водій запитав: ти звідки? Із Абхазії. І більше вони не говорили. Не хочу дожити до тих часів, коли западатиме тиша після слів: я з Луганська, я боюсь, що ніхто таки не буде розбиратися. Натомість дуже хотілося б, щоб після військових у звільнені міста заходили політики, влада, слідчі - одразу. Щоб говорили з людьми, щось пояснювали, заспокоювали. А то часом не відрізнити звільнені від незвільнених, розбомбомблені будинки від нерозбомблених, людей в ЛНР і людей після ЛНР. залишається відчуття якоїсь лише туги та безпорадності в очах людей. До якої домішалася ще образа і сором, за те, що вони живуть.